(archive)

Данило Велланський

Велланський Данило Михайлович (11.12.1773, сотенне містечко Борзна Ніжинського полку, тепер місто, райцентр Чернігівської обл.—15.03.1847, Санкт-Петербург) — фізіолог, філософ, академік. Народився в сім’ї міщанина Михайла Івановича Велланського ( Кавунника). У1784 році  вступив до Києво-Могилянської академії, де успішно навчався до класу філософії. Тут же змінив прізвище на Велланський. Жив у Малій бурсі при церкві Миколи Притиска на Подолі. У 1796-1801 роках навчався в Санкт-Петербурзькій медико-хірургічній школі, згодом – академії. Досконало володіючи німецькою мовою, в період навчання в академії переклав російською мовою два медичні твори, за що був відзначений Державною медичною колегією.  У 1801 році серед чотирьох кращих вихованців першого випуску академії відряджений за кордон, де протягом 3 років удосконалював свої знання в Берлінському, Віденському, Паризькому та низці інших німецьких університетах. Відзначаючи його здібності, німецький філософ Фрідріх Шеллінґ підкреслював: «Із кількох тисяч моїх слухачів одна лише людина зрозуміла мене повністю. Це російський любитель науки Велланський».

Після повернення до Росії працював у Санкт-Петербурзькій медико-хірургічній академії, захистив дисертацію на тему «De reformatione theoriae medicinae et physicae auspicio philosophiae naturalibus invente» («Про реформу теорії медичних і фізичних спостережень філософії природи взагалі»), де доводив зв’язки філософії й медицини.  У 1809-1837 роках — викладач кафедри анатомії та фізіології, у 1819 році отримав звання академіка та посаду завідувача кафедри.

Основні наук, праці присвятив питанням філософії, порівняльної фізіології та анатомії. Був одним з перших натурфілософів Росії, послідовником Ф. Шеллінґа. Раціональними в його поглядах були ідеї розвитку, погляди на природу як єдине ціле, визнання взаємозв’язку всіх явищ, зокрема органічної і неорганічної природи. Автор підручника «Основное начертание общей и частной физиологии, или Физики органического мира». – Санкт-Петербург,1836.

Джерело: Києво-Могилянська академія в іменах, XVII-XVIII ст. : енциклопедичне видання. – Київ : КМ Академія, 2001.

Дмитро Бортнянський

Бортнянський Дмитро Степанович (1751, сотенне містечко Глухів Ніжинського полку, тепер райцентр Сумської обл.—28.09.1825, м. Санкт-Петербург) — композитор, хоровий диригент, педагог. Його рід походить із села Бортне, що на Жешувщині, тепер Республіка Польща. Батько оселився у Глухові у 1740-х роках. Навчався у Києво-Могилянській академії. Пройшов науку співу й теорії музики в Придворній співацькій капелі Санкт-Петербурга. Композицію студіював в італійського композитора Бальдассаре Галуппі , у якого продовжив навчання у 1769— 1779 роках в Італії. Після повернення до Росії стає капельмейстером, згодом директором Придворної співацької капели, водночас працюючи музичним педагогом і композитором при дворі.

У творчій спадщині Дмитра Бортнянського налічується 400 творів, переважно хорових композицій, з яких 45 хорових концертів, а також п’ять опер з лібрето італійською мовою («Антигона», «Алкід», «Свято сеньйора», «Сокіл», «Син-суперник або Сучасна Стратоніка»), сонати і концерти для клавіру, композиції для інструментальних ансамблів. Камерно-інструментальні твори Д. Бортнянського були першими зразками великої циклічної форми в українській музиці. Повне видання творів у 10 томах побачило світ впродовж 1881—1882 років завдяки редакції Петра Чайковського. У 1995 році в Україні вперше було виконано оперу «Сокіл» в Національному університеті «Києво-Могилянська академія» під час урочистостей з нагоди 380-річчя заснування Києво-Могилянська академія.

Джерело: Києво-Могилянська академія в іменах, XVII-XVIII ст. : енциклопедичне видання. – Київ : КМ Академія, 2001.

Іоїль Биковський

Биковський Іван, чернече ім’я Іоїль (1706, місце народження невідоме— 25.08.1798, м. Ярославль, тепер Російська Федерація) — письменник, ректор Ярославської семінарії, архімандрит. Походив з селянської родини. Навчання у Києво-Могилянській академії розпочав пізно, у віці 34 або 35 років. Закінчив повний курс навчання. Особливий вплив на нього справив відомий науковець, письменник, професор, ректор Києво-Могилянської академії Георгій Кониський.

У 1757 році – викладач Києво-Могилянської академії. Однак за наказом Синоду від 1758 році забраний законоучителем до Санкт-Петербурзького шляхетського кадетського корпусу й Санкит-Петербурзької Академії мистецтв. У 1766— 1775 роках — архімандрит Чернігівського Троїцького Іллінського, з 1776 року — Ярославського Спасо-Преображенського монастирів й ректор Ярославської семінарії, а також цензор релігійних видань. Навчання у Ярославській семінарії організував за зразком українських колегій і Києво-Могилянської академії. Велике значення надавав іноземним мовам, літературним заняттям, історії, музиці. Його перу належать підручники, проповіді, а також трактат «Истина, или Выписка о истине». Іван Биковський зібрав велику бібліотеку, яка після його смерті була передана Ярославській семінарії. В цій бібліотеці окрім переписаних самим Іваном Биковським праць професорів Києво-Могилянської академії, зберігалися книги античних і середньовічних вчених з історії філософії, географії, педагогіки, мистецтва, словники, белетристика, а також список рукопису «Слово о полку Ігоревім», який був надрукований вже по смерті Івана Биковського у 1800 році під назвою «Героическая п’Ьснь о поході на половцев уд’кльного князя Новгорода С’Ьверского Игоря Святославича…».

Помер у віці 92 років, похований у Ярославському Тольгському монастирі.

Джерело: Києво-Могилянська академія в іменах, XVII-XVIII ст.: енциклопедичне видання. – Київ: КМ Академія, 2001.

Максим Берлинський

Берлинський Максим Федорович (6.08.1764, село Нова Слобода Путивльського повіту Курського намісництва, тепер Путивльського р-ну Сумської обл.—6.01.1848, м. Київ) — історик, археолог, викладач.

У 1778-1786 роках навчався у Києво-Могилянській академії до богословського класу. У грудні 1786 року Максима і його брата Матвія Берлинських разом з іншими 29 випускниками Києво-Могилянської академії направлено у розпорядження Комісії народних училищ Санкт-Петербурґа. Протягом двох років вчився в Санкт-Петербурзькій учительській гімназії. Вивчав натур, й загальну історію та географію. Після повернення до Києва з 1789 року і до 1933 року викладав географію, натуральну і цивільну історію у вищих класах у Київському Головному  нар одному училищі (з 1809 р. — Київська перша гімназія. Після заснування Київського університету  у 1834 році призначений інспектором університетської гімназії й членом університетського правління.

У 1818 році обрано на посаду директора місцевого відділення Всеросійського біблійного товариства (Всероссийское библейское общество). У 1828 році став членом Московського імператорського товариства історії і старожитностей російських (Московское императорское общество истории и древностей российских). У 1843 році обраний почесним членом Тимчасової комісії для розбору давніх актів (Временная комиссия для разбора древних актов) у Києві.

До Максима Берлинського фактично ніхто не цікавився старожитностями Києва. Він брав участь в археологічних розкопках, реєстрував й описував археологічні знахідки. Максим Берлинський — автор багатьох праць з історії України та Києва, а також загальної історії, археології, історичної географії, статистики.

Твори: Краткая российская история для употребления юношеству… СПб., 1800; Разделение Малороссии на полки. «Улей», 1811, № 3; О городе Киеве. «Улей», 1811, № 8; О могиле Аскольдовой в Киеве. «Улей», 1811, ч. 1, № 11; Наставление о собрании и приготовлении червеца… СПб., 1814; О Киевской академии. «Соревнователь просвещения и благотворения», 1819, кн. 7; Краткое описание Киева, содержащее историческую перечень сего города. СПб., 1820; Описание найденных недавно в Киеве разных старинных золотых и серебряных вещей. «Украинский журнал», 1824, № 2; О находке серебряных слитков в развалинах Десятинной церкви. 03, 1826, ч. 28, № 80; Известие о Межи-горской церкви,— О Десятинной церкви в Киеве. ТиЛОИДР, ч. 5, кн. 1. М., 1830,- Статистическое описание Белецкого уезда Могилевской губернии. СПб., 1838; Історія міста Киева, К., 1991.

Джерело: Києво-Могилянська академія в іменах, XVII-XVIII ст. : енциклопедичне видання. – Київ : КМ Академія, 2001.

Памво Беринда

Беринда Павло, чернече ім’я Памво (1555/60, Самбірщина, ймовірно, село Чайковичі Руського воєводства, тепер Самбірського р-ну Львівської обл.—13.07.1632, м. Київ) — мовознавець, письменник, перекладач, гравер, друкар, педагог. Був високоосвіченою людиною, крім української, знав церковно-слов’янську, грецьку, латинську і польську. мови.

Працював у друкарні єпископа  Гедеона Балабана у Стрятині у1597—1605 роках та Крилосі  у1606—1608 роках, (тепер Івано-Франківська обл.). У «Євангелії учительнім» ( 1606 р.) вперше в українському друкарстві запровадив сюжетні ілюстрації.  Активний діяч Львівського братства, у 1616-1619 роках працював у братській друкарні й школі.   З 1619 року разом із сином Лукашем Бериндою і братом (ймовірно) С. Бериндою оселився у Києво-Печерській лаврі, став активним учасником вченого гуртка Єлисея Плетенецького, до якого входили також 3. Копистенський, Т. Земна, Л. Зизаній, И. Кирилович, О. Митура, Ф. Кизаревич та ін. Їхня подвижницька діяльність була опорою Київської братської школи й колегіуму. За даними дослідників XIX ст., можливо, викладав у Київській братській школі, а його син і брат у ній навчались.

Як завідувач Лаврської друкарні, редактор і перекладач брав участь у виданні ґрунтовних друків Києво-Печерської лаври у 1620-х роках. Підготовлений П. Бериндою «Лексикон славенороський и имен тлькованіє» Б., що вийшов у світ у1627 році у Лаврській друкарні і перевиданий у 1653 році в Кутеїні (тепер Республіка Білорусь) — найвидатніше досягнення староукраїнського словникарства. В Цей словник використовувався як основний посібник у Київській братській школі, пізніше Києво-Могилянській академії та інших навчальних закладах, а також як довідник при викладанні й самостійному читанні книг церковно-слов’янською та українською мовами не лише в Україні, але й в інших країнах.  Помер у Києво-Печерській лаврі і похований в Успенському соборі.

Твори.: Лексикон словенороський Памви Беринди. К., 1961.

Джерело: Києво-Могилянська академія в іменах, XVII-XVIII ст. : енциклопедичне видання. – Київ : КМ Академія, 2001.

Максим Березовський

Березовський Максим Созонтович (16.10.1745, сотенне місто Глухів Ніжинського полку, тепер райцентр Сумської обл. –22.03.1777, Санкт-Петербурґ) –композитор, співак. Навчався у Києво-Могилянській академії, де отримав і музичні знання, ознайомився з кантовим та партесним співом, почав створювати композиції для хору, брав участь в академічній капелі.

З 1758 року у Санкт-Петербурзі, де був призначений півчим капели великого князя Петра Федоровича в Оранієнбаумі, згодом — її капельмейстером. Там навчався музики під орудою венеціанця Ф. Цоппіса, капельмейстера Придворної співацької капели, брав уроки співу в італійської співачки Н. Гарані й виступав у провідних партіях в операх італійських композиторів. З 1762 року – співак італійської оперної трупи. Для Придворної капели писав церковні концерти, майстерно володіючи грою на скрипці, виступав як виконавець-інструменталіст. У 1769 році відряджений до Італії для навчання, хоча був уже відомим композитором, автором таких шедеврів, як концерти «Не отвержи мене во время старости», «Господь воцарися» та інших хорових творів. Його закордонне навчання було швидше стажуванням, яке, крім підвищення професійної майстерності, мало забезпечити майбутню кар’єру митця, дати змогу йому успішно конкурувати з іноземними музикантами, які служили при дворі. Перебування в Італії пов’язується насамперед з навчанням у Болонській філармонічній академії. У 1771 році блискуче склав іспит на звання академіка (отримав 15 білих куль з 15 можливих) й був обраний почесним членом Болонської академії, а ім’я Березовського викарбуване золотими літерами на мармуровій дошці Болонської академії поруч з ім’ям В.-А. Моцарта. В Італії створив низку хорових творів, у т. ч. кращі з його причасних «віршів», Літургію, Сонату для скрипки і чембало , оперу «Демофонт», що була з успіхом поставлена 1773 в місті Ліворно. Після повернення до Санкт-Петербургу митця приписали до Придворної капели без певної посади. Доведений кривдами і матеріальною скрутою, композитор покінчив життя самогубством.

Творчість Березовського – епоха в історії української та російської музики, у формуванні композиторської школи. У творчості композитора поєднуються риси бароко і класицизму. Разом з Артемієм Веделем Березовський був засновником нового напряму в партесному співі, став визначним творцем хорового письма а capella, багато працював над виробленням нового класичного типу хорового концерту. Частина творів зберігається в рукописах, чимало композицій відомі лише з назв.

Джерело: Києво-Могилянська академія в іменах, XVII-XVIII ст. : енциклопедичне видання. – Київ : КМ Академія, 2001.

Олександр Безбородько

Безбородько Олександр Андрійович (14.03.1747, сотенне місто Глухів Ніжинського полку, тепер райцентр Сумської обл. – 6.04.1799, Санкт-Петербург) – дипломат, найсвітліший князь, сенатор, канцлер Російської імперії. Походив зі старовинного козацько-старшинського роду.  Закінчив Києво-Могилянську академію. Вражав феноменальною пам’яттю, цитував цілі сторінки літописів, священних книг, щойно прочитаних текстів.

З 1765 року розпочалась успішна кар’єра талановитого українця. Спочатку у званні бунчукового  товариша, пізніше -управителем працював у Канцелярії графа П. О. Рум’янцева.  У російсько-турецькій війні 1768-1774 років командував Ніжинським, згодом Лубенським  та Миргородським компанійськими полками.  Від 1775 року – секретар імператриці Катерини II. Бездоганне знання мов, історії, законів, кмітливість та вміння викласти найскладніші думки усно й на папері зробили Безбородька незамінним в оточенні імператриці. У 1779 році нагороджений чином бригадира і великими земельними маєтками. У 1784 році отримав чин генерал-майора і ввійшов до складу Державної колегії закордонних справ. Одночасно очолював Департамент пошт, здійснивши низку  реформ поштової служби. З 1785 року – граф, з 1786 року – гофмейстер і член Ради при імператриці Катерині II з правом робити доповіді від її імені. Виявив себе умілим політиком і дипломатом. У 1783 році добився визнання Туреччиною приєднання Криму до Росії, підписав Ясський мирний договір (1791), конвенцію про третій поділ Польщі (1795). Домігся від імператора Павла І видання указу 1796 року про часткове відновлення на Лівобережній Україні адміністративно-судових установ колишньої Гетьманщини. Безбородько підписав 9651 державних актів, з яких 894 увійшли до Повного зібрання законів Російської імперії. У 1790 році стає дійсний таємним радником, у 1793 році – обер-гофмейстером, у 1797 році – сенатором і канцлером, а також «найсвітліший князем Російської імперії». Неодноразово нагороджувався вищими державними орденами: св. Олександра Невського, св. Андрія Первозваного, хрестом Іоана Єрусалимського та ін.

Був відомий в наукових та інтелектуальних колах. У  1765-1769 роках брав участь у генеральному описі Лівобережної України. Разом з В. Рубаном видав «Краткую Летопись Малыя Россіи с 1506 по 1776 год» (СПб., 1777), що була виправленим списком «Короткого опису Малоросії» (30-ті рр. XVIII ст.). За деякими даними, написав кілька праць, серед яких «Картина, или Краткое извещение о российских и татарских войнах и делах…». Був членом Санкт-Петербурзької академії наук та почесним аматором Академії мистецтв. Зібрав унікальну мистецьку колекцію: 330 оригінальних творів європейських майстрів, що стали надбанням Ермітажу. Мав тісні стосунки з Г. Державіним, В. Капністом, В. Рубаном, І. Хемніцером, М. Новиковим, О. Радищевим. Похований в Олександро-Невській лаврі. Все майно заповів брату – графу Іллі Безбородьку, в т. ч. 210 000 руб. на заснування в Україні вищої школи, якою стала у Ніжині гімназія вищих наук. У 1832 році гімназія реформована в ліцей фізико-математичного профілю, у 1875 році – в Історико-філологічний інститут імені князя Безбородька.  У різні часи тут навчалися М. Гоголь, Є. Гребінка, О. Афанасьєв-Чужбинський, Л. Глібов, В. Забіла та ін.

Джерело: Києво-Могилянська академія в іменах, XVII-XVIII ст. : енциклопедичне видання. – Київ : КМ Академія, 2001.

Лазар Баранович

Баранович Лука, чернече ім’я Лазар (1620, Білорусь – 3.09.1693, полкове місто Чернігів) – ректор Києво-Могилянської академії, архієпископ Чернігівський і Новгород-Сіверський, письменник, просвітитель. Навчався у Києво-Могилянській академії, потім на кошти Петра Могили – в Калуській і Віленській академіях.

З 1642 року викладав в Києво-Могилянському колегіумі в початкових класах, згодом став професором поетики , риторики й філософії. З 1650 року – ректор Києво-Могилянського колегіуму і одночасно ігумен Київського Братського Богоявленського монастиря. З 1653 року завідував Єлецьким монастирем Чернігівської єпархії. У 1657 році висвячений на єпископа Чернігівського і Новгород-Сіверського. Водночас упродовж майже 20 років  управляв Київською митрополичою кафедрою. Брав активну участь в політичному та культурному життя Гетьманщини. 27 травня 1657 року У Київському Братському монастирі висвятив гетьманські клейноди й подав їх новообраному гетьманові І. Виговському. Близько 1666 році призначений місцеблюстителем Київської митрополії. У 1667 році зведений у сан архієпископа. У 1674 році заклав друкарню при Спасо-Преображенському монастирі у Новгород-Сіверську, яку у 1679 році переніс до Чернігова. Навколо друкарні утворився літературний осередок, відомий пізніше як «Чернігівські Атени». За життя Барановича було видано понад 50 книг – букварі, богослужебники, світські й релігійні твори. Відкривав школи при храмах, підтримував Чернігівську школу. Похований у Чернігівському Борисоглібському монастирі.

Під час національно-визвольної війни українського народу 1648-1658 років докладав зусилля для захисту Києво-Могилянського колегіуму та Київського Братського Богоявленського монастиря від розорення, залучаючи до цього гетьманів Б. Хмельницького, І. Виговського, Д. Многогрішного та інших світських і церковних діячів. У Київському Братському монастирі створив хор та хорову школу, в якій навчалися  тому числі й студенти колегіуму.

Твори:

• Меч духовний. – Київ, 1666.
• Апполонова лютня. Збірка поезій. –  Львів, 1671.
• Труби словес проповідних. – Київ, 1674.
• Nowa Miara Stary wiary. – Львів, 1676.

Джерело: Києво-Могилянська академія в іменах, XVII-XVIII ст.: енциклопедичне видання. – Київ: КМ Академія, 2001.

Микола Бантиш-Каменський

Бантиш-Каменський Микола Миколайович (16.12.1737, полкове місто Ніжин, тепер райцентр Чернігівської обл. – 20.01.1814, Москва) – історик, археограф, бібліограф, перекладач, благодійник Києво-Могилянської академії.  Навчався у Ніжинській грецькій школі, у 1745-1754 роках – у Києво-Могилянській академії. З 1755 року продовжив навчання у Московській слов’яно-греко-латинській академії, у Московському університеті слухав лекції з історії, фізики, математики, французької мови; самостійно вивчав італійську й німецьку мови. У 1762 році зарахований до Московського архіву Державної колегії закордонних справ, де працював понад 50 років від актуаріуса до управителя. Вважався першим російським археографом і бібліографом, систематизував та описав величезну кількість архівних матеріалів.  Був почесним членом Російської академії Наук, Московського університету, низки наукових товариств, віце-президентом Всеросійського біблійного товариства (Всероссийское библейское общество). Неодноразово нагороджувався державними відзнаками, мав титул кавалера й графа.

Допомагав Києво-Могилянській академії,  найбільше – бідним студентам, бурсакам. Йому належить ідея заснування бурсацької бібліотеки. У 1768 році надіслав до академії спеціально прошнуровану книгу для реєстру книг, які присилають для бурси доброзичливці і вписав свій перший дар. Всього  передав до бібліотеки академії 154 книги.

Автор праць “Дипломатическое собрание дел между российским и польским дворами с самого начала (1487 г.) по 1700 г.” (1860–1862), 30-томне вид.ання “Дневные записи”, де вміщені всі справи Колегії закордонних справ з 1727 до 1738, “Алфавит всем входящим и исходящим делам архива с 1720 по 1811 гг.” (94 книги архів. справ), ґрунтовне дослідження “Сокращенное дипломатическое известие о взаимных между российскими монархами и европейскими державами… переписках и договорах… с 1483 по 1800 год” (т. 1– 4; 1894–1902) та інні. Також антиш-Каменський – автор численних підручників для духовних семінарій.

Джерело: Києво-Могилянська академія в іменах, XVII-XVIII ст. : енциклопедичне видання. – Київ : КМ Академія, 2001.

Данило Апостол

Апостол Данило Павлович (4.12.1654 – 17.01.1734, сотенне місто Сорочинці Миргородського полку, тепер село Великі Сорочинці Миргородського р-ну Полтавської обл.) – гетьман України, благодійник Києво-Могилянської академії.  Достеменно невідомо, чи навчався він в Академії, але його освіченість, ерудиція, правові знання дають підставу так вважати. З 1683 року  упродовж 45 років був Миргородським полковником. Виявив неабиякі військові здібності. Ходив під Азов, брав участь у Кримських походах. За гетьмана Івана Мазепи був наказним полковником козацьких військ, які брали участь у Північній війні 1700-1721 років.  Однодумець і сподвижник Івана Мазепи. Однак у листопаді 1708 року одним з перших зрадив його і в битві під Полтавою був на боці російської армії. Підтримував Павла Полуботка в його намаганнях відновити автономію Гетьманщини, а найголовніше – скасувати Малоросійську колегію й повернути право на вибори гетьмана.  1.10.1727 у Глухові обрано гетьманом. У Києво-Могилянській академії з цього приводу було поставлено п’єсу І. Неруновича «Милість Божа», а Я. Ґаляховський написав панегірик «Луна радості, і вітання, і подяки».  Прагнув насамперед відновити українську державність, налагодив адміністративне управління, багато зробив для впорядкування земельного володіння, припинив незаконне загарбання вільних земель українською старшиною і російськими чиновниками,  упорядкував діяльність Генеральної  скарбової канцелярії, а також судочинство і законодавство. При Апостолі розпочалася кодифікація українського права – переклад книг і зведення у єдиний кодекс усіх правових норм, за якими здійснювалося судочинство в Україні.

Данило Апостол підтримував Києво-Могилянську академію. У 1729 році видав універсал, у якому високо оцінив її як інституцію, котра «…всій вітчизні нашій конче потрібна.., де сини України і прочії наукам визволеним навчаються і звідтіля підпору церкві православній і вітчизні належную чинять», і підтвердив ним право Київського Братського монастиря на землеволодіння в Київському, Ніжинському, Переяславському полках.

Джерело: Києво-Могилянська академія в іменах, XVII-XVIII ст. : енциклопедичне видання. – Київ : КМ Академія, 2001.