(archive)

Петро Завадовський

Завадовський Петро Васильович (10.11.1738, село Красновичі Стародубської 2-ї сотні Стародубського полку, тепер село Брянської обл., Російська Федерація — 10.11.1812, м. С.-Петербург) — юрист, міністр народної освіти Росії. Народився в козацькій родині. Виховувався у сім’ї дядька по матері, відомого збирача фольклору М. Ширая. Освіту здобув у Києво-Могилянській академії, яку закінчив у 1760 році.

У 1763-1767 роках — канцелярист у Генеральній військовій канцелярії і Малоросійської колегії. У 1768-1774 роках у складі російської армії брав участь у російсько-турецькій війні, отримавши звання прем’єр-майора, згодом полковника. У 1774 році разом з графом Воронцовим підписав Кючук-Кайнаржійський мирний договір. У 1776 році Катерина II, чиєю прихильністю він тривалий час користувався, надала йому чин генерал-майора. З 1780 року — таємний радник, сенатор. Перебуваючи на державній цивільній службі, брав участь у реалізації різних проектів, проте основним напрямом його діяльності була освіта. З 1782 року— голова спеціальної Комісії з упорядкування шкіл Росії, наслідком чого став Устав народних училищ Російської імперії. У 1780-х роках займався реорганізацією Московської медико-хірургічної школи та Пажеського корпусу, директором якого був призначений. На його пропозицію запроваджено викладання латинської та грецької мов. У 1784-1796 роках очолював Комісію зі спорудження Санкт-Петербурзького Ісакіївського собору. У 1793 році Катерина II надала почесний титул графа Священної Римської імперії. З 1794 року —головний директор Санкт-Петербурзького дворянського банку, створеного за його проектом. У 1801 році Олександр І доручив Петру 3авадовському головувати у Комісії зі складання законів Російської імперії. З 1802 року — міністр народної освіти. Під безпосереднім керівництвом Петра Завадовського протягом 1804-1805 кількість навчальних закладів його відомства зросла з 494 до 698, у 1805 році відкрито Харківський університет. Петро Завадовський— автор нового Статуту університетів, академій наук, духовних академій і училищ. З 1810 року керував Департаментом законів у Державній раді. Після відставки жив у власному маєтку Ляличі на Чернігівщині, тепер Суразького р-ну Брянської обл., де розмістив свою велику бібліотеку, відкрив театр, картинну галерею, оранжерею тропічних рослин. Похований в Санкт-Петербурзі на Лазарівському кладовищі Олександро-Невської лаври.

Джерело: Києво-Могилянська академія в іменах, XVII-XVIII ст. : енциклопедичне видання. – Київ : КМ Академія, 2001.

Петро Гулак-Артемовський

Гулак-Артемовський (Артемовський) Петро Петрович (інші псевдоніми й криптоніми – П. Гулак, П. А. Г; Н-й, N; «И» та ін.) (16.01.1790, містечко Городище Київського воєводства, тепер місто, райцентр Черкаської обл.—1.10.1865, Харків) — ректор Харківського університету, поет. Народився в родині священика шляхетського походження. У 1802-1813 роках навчався у Києво-Могилянській академії. Після навчання викладав у приватних пансіонах та в родинах Бердичева. З 1817 року — вільний слухач словесного відділення філософського факультету Харківського університету, одночасно викладав студентам польську мову, а з 1818 року — французьку мову в Харківському інституті шляхетних дівчат. З 1820 року читав у Харківському університеті історію, географію та статистику. У 1821 році дістав ступінь магістра словесних наук, захистивши дисертацію на тему: «О пользе истории вообще и преимущественно отечественной и о способе преподавания последней». У 1823-1849 роках викладав російську історію, загальну історію, російську словесність, слов’янські мови, естетику у Харківському університеті. У 1841-1849 роках обіймав посаду ректора Харківського університету. У 1928 році обрано членом Московського товариства історії та старожитностей російських (Московское общество истории и древностей российских) та Московського товариства шанувальників російської словесності (Московское общество любителей российской словесности), Королівського товариства друзів науки у Варшаві.

З 1817 року в журналі «Украинский вестник» друкував російські переклади творів французьких просвітників та польських вчених, німецьких та античних авторів. У дусі естетики просвітницького реалізму написані найкращі оригінальні твори Петра Гулака-Артемовського українською мовою. Небожем Гулака-Артемовського був український композитор і співак Семен Гулак-Артемовський (1813—1873).

Твори.: Твори. Харків, 1930; Байки, балади, лірика. К., 1958; Твори. К., 1964, Твори. К., 1978; Гулак-Аргемовський П., Гребінка Є. Поетичні твори. К., 1984.

Джерело: Києво-Могилянська академія в іменах, XVII-XVIII ст. : енциклопедичне видання. – Київ : КМ Академія, 2001.

Григорій Грабянка

Грабянка Григорій Іванович (поч. 1670-х років – 1738) – полковник Гадяцького полку, козацький літописець. Закінчив Києво-Могилянську академію у першій половині 1680-х років. У 1686-1701 роках — рядовий козак Гадяцького полку, у 1702-1717 — гадяцький сотник, полковий осавул, у 1717-1723 — полковий суддя, у 1726-1730 — полковий обозний, у 1730-1738 — полковник Гадяцького полку. У складі козацьких військ брав участь у походах: Кримських (1687—89), Азовських (1695—96), Кизи-Керменському і Таманському (1697), у Північній війні 1700—21; командував Галицьким полком у російсько-турецькій війні 1735-1739 років, де у 1738 році загинув у бою при Гайман-Долині (тепер село Балки Запорізької обл.). Григорій Грабянка належав до козацької старшини, яка наполягала на збереженні автономії України і відновленні гетьманства, ліквідації Малоросійської колегії.

Грабянка – автор історичного твору під назвою «Дійствія презільної і от начала поляков крвавшей небывалой брани Богдана Хмельницкого, гетмана запорожского, з поляки за найяснійших королей полских Владислава, потом і Казимира, в року 1648 отправоватися начатой и за літ десять по смерті Хмельницкого не оконченной, з розних літописцов и из діаріуша на той войні писанного, в граді Гадячу, трудом Григорія Грабянки собранная и самобитних старожилов свідетельстві утвержденная року 1710». У творі описані найбільші битви Національно-визвольної війни українського народу у 1648-1658 роках та висвітлюється піввіковий період в історії України після смерті Б. Хмельницького, до 1709 року. У книгу включені вірш, тексти: «Похвала віршами Богдану Хмельницькому от народа малоросійського», «Вірші на герб малоросійський», вірші, в яких оспівуються перемоги під Корсунем і Зборовом, а також таблиці та реєстри українських гетьманів, козацьких полковників, українських великих міст. Григорій Грабянка намагався розкрити роль козацтва у визвольній боротьбі , визначити місце України у всесвітній історії, доводив велике значення історії науки в житті суспільства. Оригінал твору не зберігся, але існують списки з нього в рукописних книгах XVIII ст.

Твори.: Летописец Малыя России. «Российский магазин», 1793, ч. 2; Грабянка Г. И. Действия… К., 1854; Літопис Гадяцького полковника Григорія Грабянки. К., 1992.

Джерело: Києво-Могилянська академія в іменах, XVII-XVIII ст. : енциклопедичне видання. – Київ : КМ Академія, 2001.

Кость Гордієнко

Гордієнко (Гордієнко-Головко) Кость (р. н. невід., Полтавщина — 1733, Кам’янська Січ, тепер село Республіканець Бериславського р-ну Херсонської обл.) — кошовий отаман Війська Запорозького. Освіту здобув у Києво-Могилянській академії.

У 1702 році на козацькій раді обраний кошовим отаманом. Повсякчас відверто виступав проти московського гніту.  У 1709 році об’єднав сили запорожців з військом Івана Мазепи.  Після обрання Пилипа Орлика гетьманом Кость Гордієнко став його соратником, брав участь у підготовці першої української конституції під назвою «Договір і постанови між гетьманом Орликом і Військом Запорозьким в 1710 році». У протистояннях між росіянами, турками і татарами постійно застерігав запорожців  від повернення у російське підданство.

Хрест на могилі Костя Гордієнка в Кам’янській Січі зберігася до сьогодні.

Джерело: Києво-Могилянська академія в іменах, XVII-XVIII ст. : енциклопедичне видання. – Київ : КМ Академія, 2001.

Антін Головатий

Головатий Антін (Антон) (1744 – 1797) — кошовий отаман Чорноморського козацького війська, поет. У 1760-х роках навчався у Києво-Могилянській академії. Після її закінчення обирався на різні старшинські посади у Новій Січі, зокрема, був писарем полкової канцелярії. Після ліквідації Січі царською владою у 1775 році сформував разом із запорозькою старшиною т. зв. Військо вірних козаків, перейменоване у 1788 році у Чорноморське козацьке військо. Брав активну участь у російсько-турецькій війні 1787-1791 років. Козацька флотилія під командуванням Антіна Головатого захопила важливий стратегічний центр турків на Чорному морі — острів Березань. У 1792 році домігся від царського уряду переведення Чорноморського козацького війська на Кубань, ставши у 1796 році його кошовим отаманом. Власне, українські козаки під проводом Головатого і заснували козацьку організацію на Кубані, що збереглася до цього часу і є одним з найбільших козацьких формувань на території сучасної Російської Федерації. За військові заслуги нагороджений орденами св. Георгія IV ст. та св. Володимира III ст., а також іменною шаблею «За хоробрість».

Антін Головатий – автор двох віршів-пісень («Ой, Боже наш, Боже, Боже милостивий», «Ей, годі нам журитися, пора перестати»), в яких, наслідуючи традиції народних пісень, передав настрої колишніх запорожців після зруйнування Нової Січі. Ці вірші поширювалися у списках і друкувалися багато разів у пісенниках кінці XVIII — початку XIX ст.

Головатого неодноразово згадували у своїх творах Т. Шевченко («Сліпий», «До Основ’яненка», «Близнецы»), а також Г. Квітка-Основ’яненко. Існує ескіз, виконаний Шевченком, «А. Головатий біля Неви».

Твори: [Вірші]. В кн.: Українська література XVIII ст. К., 1983. Літ.: Комар М. Оповідання про Антона Головатого. СПб., 1901; ВознякМ. Історія української літератури, т. З, ч. 2. Львів, 1924; Квітка-Основ’яненко Г. Головатий… В кн.: Квітка-Основ’яненко Г. Ф. Твори, т. 7. К., 1970.

Джерело: Києво-Могилянська академія в іменах, XVII-XVIII ст. : енциклопедичне видання. – Київ : КМ Академія, 2001.

Афанасій Гоголь-Яновський

Гоголь-Яновський Афанасій (Панас) Дем’янович (1738, село Кононівка 2-ї Лубенської сотні Лубенського полку, тепер Лубенського р-ну Полтавської обл.— поч. XIX ст., село Василівка (Яновщина) Миргородського повіту Полтавської губернії, тепер село Гоголеве Шишацького р-ну Полтавської обл.) — писар, секунд-майор, перекладач, домашній учитель, дід видатного письменника Миколи Васильовича Гоголя. Походив з родини священика Успенської церкви села Кононівка Лубенського полку отця Дем’яна Яновського.

Освіту здобув у Києво-Могилянській академії. За короткий час навчання опанував шість мов. З 1757 року — перекладач у Генеральній військовій канцелярії. З 1782 року — полковий писар, останній у Миргороді, секунд-майор . Одночасно зі службою працював домашнім учителем у сім’ях козацької  старшини, дворянства. 1776 таємно обвінчався зі своєю юною ученицею Тетяною Лизогуб, дочкою бунчукового товариша Семена Лизогуба.   Прізвище свого видатного предка, козацького полковника Остапа Гоголя  додав до свого прізвища і став писатися Гоголь-Яновський. Це прізвище носив і його син Василь Панасович, а внук, Микола Васильович, як відомо, став уже лише Гоголем.

Джерело: Києво-Могилянська академія в іменах, XVII-XVIII ст. : енциклопедичне видання. – Київ : КМ Академія, 2001.

Семен Гамалія

Гамалія Семен Іванович (31.07.1743, сотенне містечко Китайгород Полтавського полку, тепер село Царичанського р-ну Дніпропетровської обл.—10.05.1822, село Авдотьино Бронницького повіту Московської губ., тепер село Вознесенське Московської обл., Російська Федерація) — державний службовець, перекладач, поет, викладач. Син священика, який походив з давньої козацької родини. У 1755-1763 роках навчався в Києво-Могилянській академії. Під час навчання у філософському класі разом з кількома студентами академії виступив на захист своєї гідності: префект КМА Мельхіседек Орловський розпорядився покарати студентів класу філософії різками. Звинувачені студенти відмовились ходити на лекції Орловського, довели свою невинність і вимагали покарання префекта, інакше погрожували залишити академію. За своїх товаришів вступився весь клас філософії. Залишався вірним заповітам студентського братства — пам’ятати й підтримувати свою alma mater. У 1769 році надіслав до новоствореної бурсацької академічної бібліотеки 7 книг, 1770 року — ще кілька. У листі до бурсаків писав: «Милостиві панове! Люб’язні християни-брати! Жителі великих київських бурс! Прошу милостиво прийняти: Готшедову німецьку граматику — 3 й історію імператора Феодосія Великого — 4. Ониє передає в вашу користь той, що проживав колись у вашому товаристві. Ваш найпокірнійший слуга».

З 1764 року навчався в університеті Санкт-Петербурґа. З 1769 року — учитель латинської мови Санкт-Петербурзького сухопутного шляхетського кадетського корпусу. З 1770 року служив у Сенаті. У 1774 році призначений управителем канцелярії намісника Полоцької й Могильовської губернії, з 1782 року – Московської губернії.

Семен Гамалія був одним із фундаторів Дружнього літературного товариства (Дружеское литературное общество). Відмовився від 300 душ кріпаків, «пожалованих» йому за бездоганну службу в Білорусі. Входив до складу Головного Капітула ордену разом з бароном Шредером, О. М. Кутузо-вим, М. М. Трубецьким, М. І. Новиковим,І. В. Лопухіним та І. П. Тургенєвим. Був «великим майстром» ложі в Тулі і ще однієї ложі в Москві — «Девкаліон». Основні його турботи в ордені полягали у вихованні молоді та перекладацькій діяльності з польської, французької, німецької, латинської й східних мов. Після смерті С. Гамалії було видане його листування з друзями під назвою «Письма С. И. Г», ч. 1—3 (1832—39). Зміст листів — роздуми про Бога, людину, її моральне вдосконалення.

Джерело: Києво-Могилянська академія в іменах, XVII-XVIII ст. : енциклопедичне видання. – Київ : КМ Академія, 2001.

Андрій Войнаровський

Войнаровський Андрій Янович (1680/81, Волинь — 1740/41, місто Якутськ, (тепер Республіка Саха, Російська Федерація) — державний і політичний діяч, дипломат. Небіж і спадкоємець гетьмана Івана Мазепи. Народився в сім’ї польського шляхтича, київського  земельного судді, писаря володимирського Яна Войнаровського та української шляхтянки Олександри Мазепи-Колединської, рідної сестри гетьмана Івана Мазепи.  Андрій Войнаровський навчався в Києво-Могилянській академії, згодом у Дрезденському університеті.

Після повернення  в Україну Іван Мазепа активно залучає його до державної служби, пов’язуючи з ним далекосяжні політичні плани, зокрема, створення княжої родинної династії, що успадковувала б верховну владу в Україні. У 1708 — першій половині 1709 року був зв’язковим між Іваном Мазепою і шведським королем Карлом XII. У липні 1709 року пішов за гетьманом в еміграцію. Брав участь у розробленні Конституції Пилипа Орлика 1710 року. Протягом 1711-1712 років перебував з дипломатичною місією від Карла XII у Стамбулі, де одночасно займався вирішенням завдань української сторони. У 1714 році виконував дипломатичні доручення шведського короля в Адріанополі. У 1716 році у Гамбурзі розгорнув активну дипломатичну діяльність, спрямовану на залучення Англії до антиросійського союзу. За наказом Петра I царський резидент у Гамбурзі О. Рум’янцев заарештував Войнаровського і, незважаючи на протести уряду Гамбурга та спільні дипломатичні демарші урядів Австрії, Франції та Швеції, перевезено до Росії. Після допитів і тривалого утримування в казематах Петропавлівської фортеці у 1723 році Андрія  Войнаровського відправлено на довічне заслання до Якутська, де й помер.

Джерело: Києво-Могилянська академія в іменах, XVII-XVIII ст. : енциклопедичне видання. – Київ : КМ Академія, 2001.

Гедеон Вишневський

Вишневський, чернече ім’я Гедеон (19.06.1678, ?—2.06.1761, місто Смоленськ, тепер Російська Федерація ) — ректор Московської слов’яно-греко-латинської академії, просвітник, архімандрит, єпископ Смоленський і Дорогобузький, засновник Смоленської семінарії. Вищу освіту здобув у Києво-Могилянській академії. Вчився також у Вільно, Кракові та Львові. Дістав ступінь доктора філософії. Згодом – викладач піїтики та риторики в Києво-Могилянській академії. Залишився прочитаний ним тут 1711-1712 навчальному році курс риторики — «Regia sublimibus eloquentiae alta columnis nobil Roxolanae iuventuti exstructa anno 1711 mense Novembri die 6» («Високий царський палац, зведений піднесеними колонами красномовності, для шляхетного юнацтва України року 1711, місяця листопада 6 дня»). У 1714 році викликано до Москви на посаду професора риторики, згодом — філософії у Московській слов’яно-греко-латинській академії. Розробив латиномовний курс філософії «Всезагальна філософія Арістотеля, викладена згідно з чином християнської істини». 3 1718 року — префект, з 1720 року — ректор і професор богослов’я Московської слов’яно-греко-латинської академії   й архімандрит Московського Заіконоспаського монастиря. З 1728 року – єпископ Смоленський і Дорогобузький. Заснував Смоленську семінарію, школи в Дорогобужі, Рославлі, Білому і Топорці.  Вишневський завжди спирався на досягнення Києво-Могилянської академії та підтримував її добру славу. Йому належить відомий вислів «изобиловала всегда людьми учеными Академия Киевская и от нее, аки от онных преславных Афин вся Россия источник мудрости черпала . Займався історичними дослідженнями, склав «Историческое описание города Смоленска» і «Дополнение к истории Московской Академии» (1726). Похований у Смоленському Успенському соборі.

Твори: Историческое известие о Московской Академии, сочиненное в 1726 году от справщика Федора Поликарпова и дополненное преосвященным епископом Смоленским Гедеоном Вишневским. В КН.: Новиков Н: И. Древняя Российская Вивлиофика, ч. 16. М., 1791; Историческое и географическое описание города Смоленска. СА, 1828, у. 32, № 3. Літ,: Аскоченский В. И. Киев с„. Академиею, ч. 2. К., 1856; Чистович И. А. Феофан Прокопович… Сб. ОРЯС, т. 4, СПб,, 1868; Стратий Я. М. [та інфОписа-ние курсов философии… К., 1982; Хижняк 3. И. Кие-во-Могилянская академия. К., 1988.

Джерело: Києво-Могилянська академія в іменах, XVII-XVIII ст. : енциклопедичне видання. – Київ : КМ Академія, 2001.

Самійло Величко

Величко Самійло (бл. 1670, м. н. невід.— після 1728, можливо, с. Жуки Полтавської сотні Полтавського полку, тепер Полтавського р-ну Полтавської обл.) — історик, автор козацького літопису, що охоплює час від 1648 року до 1700 року. Походив з козацького роду. Вчився у Києво-Могилянській академії перед 1690 роком.

Після завершення навчання служив у генерального писаря Василя  Кочубея, виконуючи особливі доручення та ведення кореспонденції, в тому числі секретної.  У 1705-1709 роках служив  старшим канцеляристом в Генеральній військовій канцелярії. Брав участь у  походах Івана Мазепи, залучався до посольств гетьмана. В кінці 1708 року заарештований і ув’язнений як людина, наближена до І. Мазепи. Припускають, що з ув’язнення вийшов у 1715 році за сприяння сина В. Кочубея. Відтоді жив у Жуках і Диканьці на Полтавщині, де були маєтки Кочубеїв. Тут написав «Літопис…», перший том якого датується 1720 роком.  Самійло Величко вперше поставив за мету створити велику історію України. Літопис будується на великому джерельному матеріалі, у текст уведено багато автентичних документів з посиланнями на твори професорів та випускників Києво-Могилянської академії. Сам літописець був збирачем книг та рукописів, мав власну бібліотеку, рукописи свої також вкладав у літопис. Користувався виробленою книжною українською мовою («козацьке наріччя»), був добре знайомий з законами риторики, правилами версифікації, оперував образами античної міфології, тобто виявив знання у тому обсязі, що міг набути у Києво-Могилянській академії. Самійло Величко був значною мірою одним із творців прозового стилю українського бароко і серед сучасників не мав собі рівних. Остання його робота  «Космографія» вийшла у 1728 році і перекладена на книжну українську мову.

Твори: Летопись событий в Юго-Западчой России в XVII-м веке. 1—4. К., 1848—64; Сказаніе о войне козацкой с поляками. В кн.: Пам’ятки українського письменства, т. 1. К., 1926; Літопис… [Уривки]. В книзі «Українська література XVIII ст.» К., 1983; Літопис, т. 1—2. К., 1991.

Джерело: Києво-Могилянська академія в іменах, XVII-XVIII ст. : енциклопедичне видання. – Київ : КМ Академія, 2001.