(archive)

Степан Лукомський

Лукомський Степан (Стефан) Васильович (1701, місто Умань Брацлавського воєводства, тепер райцентр Черкаської обл.— близько 1779, полкове  місто Прилуки, тепер райцентр Чернігівської обл.) — історик, перекладач, сотник яготинський та переволочанський, полковий обозний. Народився в козацькій родині. У 1712-1726 роках навчався в Києво-Могилянській академії. Потім вчителював у старшинській родині Лизогубів. У 1731 році вступив на службу до Генеральної військової канцелярії, де 1733 році призначено старшим військовим канцеляристом. У 1735-1747 роках – сотник Прилуцької полкової сотні, у 1751-1757 роках – сотник Яготинської сотні Переяславського полку, потім Переволочанської сотні Прилуцького полку. У 1763 році вийшов у відставку полковим обозним й оселився в Прилуках. Тут приступив до написання історичних праць та перекладів.

Твори: Дополнение дневника Окольского (1639— 1648)… История о двух султана Турецкого Османа Гордого… бывших воинах (1620—1621).— В кн.: Величко С. В. Летопись событий.., т. 1. К., 1848.

Джерело: Києво-Могилянська академія в іменах, XVII-XVIII ст.: енциклопедичне видання. – Київ: КМ Академія, 2001.

Опанас Лобисевич

Лобисевич Опанас (Афанасій) Кирилович (близько 1732, сотенне місто Погар Стародубського полку, тепер місто Брянської обл., Російська Федерація — 1805, вірогідно, село Леньків Новгород-Сіверського повіту Чернігівської губернії, тепер Новгород-Сіверського р-ну Чернігівської обл.) — предводитель дворянства, радник Малоросійського генерального суду, письменник, перекладач. Походив з давнього козацького роду Лобисевичів. У 1747-1754 роках навчався у Києво-Могилянській академії. У 1754-1760 роках навчався у Санкт-Петербурзькому університеті. У 1760 року працював перекладачем в Академії наук.

З 1761 року – перекладач Гетьманської канцелярії в Глухові, у 1765 році у ранзі капітан-поручика призначений секретарем гетьмана Кирила Разумовського для ведення кореспонденції. До 1767 року подорожував з гетьманом Європою. З 1769 року в чині прем’єр-майора, 1773 року у чині підполковника керував канцелярією тепер уже фельдмаршала К. Розумовського. У 1774 році у ранзі полковника вийшов у відставку.

У 1783 році обрано повітовим мглинським маршалком, у 1785-1788 роках — новгород-сіверський губернським маршалком. У Новгород-Сіверський був значним культ, й громад, центром пн. Гетьманщини. Тут належав до гуртка українських культурних діячів-автономістів, з якими пов’язані акції Василя Капніста в Європі та вихід «Історії Русів».

З ліквідацією намісництв у 1796 році і об’єднання Лівобережної України, колишньої Гетьманщини, у Малоросійську губернію Опанас Лобисевич повернувся на державну службу. У 1797 році його призначено радником і депутатом Малоросійського генерального суду.

У період перебування у Санкт-Петербурзі почав займатися перекладацькою діяльністю, друкував переклади у часописах. У 1790-х роках готує до друку трагікомедію Григорія Кониського «Воскресеніе Мертвих», написав у бурлескно-травестійному стилі українською мовою літературний твір, досі не знайдений.

Джерело: Києво-Могилянська академія в іменах, XVII-XVIII ст.: енциклопедичне видання. – Київ: КМ Академія, 2001.

Варлаам Ліницький

Ліницький (Леницький), чернече ім’я Варлаам (кінець XVII ст., Чернігівщина — 8.01.1741, Київ) — просвітник, письменник, архієпископ Псковський, Ізборський і Нарвський, засновник низки шкіл у Росії. Закінчив повний курс Києво-Могилянської академії близько 1697—1701 років. Прийняв чернечий постриг і деякий час був ієромонахом Києво-Печерської лаври. Згодом призначений капеланом при дворі фельдмаршала графа Г. П. Шереметева. З 1711 року як знавець турецької і татарської мов супроводжував послів Росії до Туреччини. У 1712-1714 роках перебував у Єрусалимі. Свої враження залишив у подорожніх записках під назвою «Перегринація» («Путник»), складених у Константинополі у 1714 році.

Після повернення до Києва призначено ігуменом Київського Михайлівського Золотоверхого монастиря. У 1716 році відправлено у воєнний похід під Ригу. У 1719 році його хіротоновано у сан єпископа. З 1719 року очолював кілька російських єпархій, звертаючи першочергову увагу на заведення шкіл і піднесення освіт, рівня населення, зокрема духовенства. Заснував школу в Суздалі, Коломні, реорганузівав школу в Астрахані. За новаторства в єпархіальному управлінні зазнавав утисків з боку Синоду. У 1731 році призначено єпископом Псковським, Ізборським і Нарвським (з 1732 року — архієпископ).  У Пскові відкрив семінарію аж до класу філософії, куди запрошував викладачів з Києво-Могилянської академії.

На неодноразові клопотання про переведення його на одну з єпископських кафедр в Україну Синод під загрозою відлучення від церкви заборонив йому подавати такі прохання У 1738 році його звільнили на спочинок до Києво-Печерської лаври, котрій залишив 170 книг грецькою, латинською та слов’янськими мовами. Поховано на кладовищі Дальніх печер Києво-Печерської лаври.

Твори: Слово на день мученицы Екатерины. СПб., 1725; Перегринація, или Путник, в нем же описует-ся путь до святаго града Єрусалима и всея святая места Палестинская, от Ієромонаха Варлаама, бывшего тамо в 1712 г. ЧОИДР, 1873, кн. 3.

Джерело: Києво-Могилянська академія в іменах, XVII-XVIII ст.: енциклопедичне видання. – Київ: КМ Академія, 2001.

Яків Лизогуб

Лизогуб Яків Юхимович (близько 1677, Чернігівщина — 24.01.1749, С.-Петербург) — генеральний хорунжий, генеральний обозний, наказний гетьман. Син Юхима Лизогуба, генерала хорунжого і  чернігівського полковника та Любові Дорошенко — дочки Петра Дорошенка, гетьмана України. З 1687 року навчався в Києво-Могилянській академії. Після закінчення в академії виконував  дипломатичні доручення гетьмана Івана Мазепи.  Під час Північної війни 1700-1721 років брав участь у походах проти шведів і поляків. За гетьмана Івана Скоропадського став генеральним хорунжим. У 1711 році військовий загін під його орудою визволив 3000 полонених у татарського війська.

Після обрання новим гетьманом України Данила Апостола, у 1738 році став генеральним обозним і обіймав цю посаду до смерті. Брав участь у російсько-турецькій війні 1735-1739 років. Як член Малоросійської колегії відігравав значну роль у керуванні адміністративно-господарським. життям Гетьманщини.  Помер у Санкт-Петербурзі й похований в Олександро-Невській лаврі.

Був високоосвіченою людиною, чудово знав латину, якою пересипав мову своєї кореспонденції. На думку В. Б. Антоновича, саме за ініціативи, а частково й авторства Якова Лизогуба складено т. зв. Лизогубівський літопис, що охоплює події від 1506 р. до 1737 р. Характерним для історичних поглядів автора є прагнення зберегти політичну автономію Гетьманщини.

Джерело: Києво-Могилянська академія в іменах, XVII-XVIII ст.: енциклопедичне видання. – Київ: КМ Академія, 2001.

Григорій Левицький-Ніс

Левицький-Ніс Григорій Кирилович (бл. 1697, сотенне містечко Маячка Полтавського полку, тепер село Новосанжарського р-ну Полтавської обл.—19.05.1769, там само) — художник, гравер, священик.

Навчався в Києво-Могилянській академії, де опанував техніку малюнка і граверської майстерності. У 1720-1730-х роках працював у місті Бреслау (тепер місто Вроцлав, Республіка Польща), в майстерні відомого польського художника Бартоломея Страховського. Згодом навчався і працював у Німеччині, у місті Данциг (тепер місто Ґданськ, Республіка Польща). Близько 1740 року повернувся до Києва вже як досвідчений майстер. У 1741 році висвячений на священика і дістав у спадщину парафію в сотенному містечку Маячка. У той саме час купив у Києві будинок, в якому жив під час своїх приїздів. Деякий час був редактором друкарні Києво-Печерської лаври. У 1752 році разом із сином Дмитром Левицьким розписав Київську Андріївську церкву під керівництвом Олексія Антропова. Згодом призначено інспектором церковного живопису.

Григорій Левицький-Ніс — найбільший український майстер гравюри доби бароко в Україні. До нашого часу дійшло близько 40 його гравюр — книжкових і на окремих аркушах. Найбільш відомі — на честь архімандритів Києво-Печерської лаври Романа Копи й Іларіона Негребецького (1738), митрополита Київського, Галицького і всієї Малої Росії Рафаїла Заборовського. Дві останні гравюри були виконані на замовлення Києво-Могилянської академії до диспутних тез, які захищали студенти.

Джерело: Києво-Могилянська академія в іменах, XVII-XVIII ст.: енциклопедичне видання. – Київ: КМ Академія, 2001.

Іларіон Левицький

Левицький Іларіон (? —14.06.1731, Київ) — ректор Києво-Могилянської академії, ігумен. По закінченню повного академічного курсу навчання залишився в Києво-Могилянській академії викладачем класу поетики, у  1716 -1719 роках викладав риторику, у 1719-1727 — професор філософії, згодом призначено на посаду префекта, у 1727-1731 роках – ректора, ігумена Київського Братського монастиря і професора богослов’я. Зберіглися понад десять рукописів його курсів риторики, філософії, богословя.  його курс риторики «Classis oratoria inter Tulliana flumina fructibus eloquentiae jmpleta atque spatiosissimis […] dementia sophia illustrissimi Krokowiani tentorii velis ad felicem annalis navigationis portum non per Boristhenis undas, sed Iordanis fluvios deducta […] collegio Kijevomohilaeani mirac-ulius plena ad commune[m] Rossiaci orbis util-itate[m] et additandos Roxolanae iuventutis ani-mos exposita. Cum mercibus spiritualis civilis et politicae doctrinae ad communes usus anno 1716» («Риторичний корабель серед Тулліанових річок плодами красномовства наповнений, а також під широкими вітрилами […] завдяки розсудливості і мудрості найяснішого захисника Кроковського до щасливого порту річного плавання не на хвилях Борисфена, але річок Иордану приведений […], у колегіумі Києво-Могилянському чудесами наповнена для загальної користі руського краю і до мужання українського юнацтва з духовними товарами світської і політичної науки для загального користування виставлений року 1716».

Помер у 1731 році. Поховано у Богоявленському соборі Братського монастиря. На одному з церковних дзвонів, що зберігався аж до зруйнування Богоявленського собору у 1934 році, був напис про його виготовлення за часів керівництва академією і монастирем І. Левицького.

Джерело: Києво-Могилянська академія в іменах, XVII-XVIII ст.: енциклопедичне видання. – Київ: КМ Академія, 2001.

Дмитро Левицький

Левицький Дмитро Григорович (1735, Київ — 16.04.1822, Санкт-Петербург) — художник-портретист, академік, основоположник парадного портрета в Російській імперії. Народився в сім ї священика, відомого українського гравера Григорія Левицького-Носа. Молоді роки пройшли в батьківському будинку в Києві, на Подолі. Навчався у Києво-Могилянській академії та живопису у батька.

У 1752-1755 роках допомагав батькові та Олексію Антропову розписувати Київську Андріївську церкву, після чого поїхав з ним як помічник до Санкт-Петербурга. Навчався у викладачів Санкт-Петербурзької академії мистецтв. У 1766 році виконав перше велике замовлення для двох московських церков. У 1770 році за портрет архітектора О. Ф. Кокорінова дістав звання академіка. Протягом 17 років був пов’язаний із Санкт-Петербурзькою академією мистецтв, брав участь в академічних виставках, керував класом портретного живопису, входив до академічної ради. Його творчість і викладацька діяльність вплинули на формування цілого покоління українських і російських портретистів.

Помер у своєму домі на Васильєвському острові в Санкт-Петербурзі.

Джерело: Києво-Могилянська академія в іменах, XVII-XVIII ст.: енциклопедичне видання. – Київ: КМ Академія, 2001.

Іван Кульчицький

Кульчицький (Кольчицький) Іван, чернече ім’я Інокентій, Святий (1680/1682, Чернігівщина — 26/27.11.1731, місто Іркутськ, тепер Російська Федерація) — викладач, єпископ Іркутський і Нерчинський, Переяславський (Залеський). Походив зі старовинного галицького шляхетського роду, представники якого переселились на Чернігівщину.  У 1693-1706 роках навчався в Києво-Могилянській академії. У 1708 році прийняв чернечий постриг у Києво-Печерській лаврі, потім висвячений на ієродиякона та ієромонаха.

З 1710 року викладав граматику, філософію, богослов’я, метафізику в Московській слов’яно-греко-латинській академії, де з 1714  року— префект. В Україну більше не повернувся. У 1719 році переведено до Олександро-Невської лаври і в сані соборного ієромонаха призначено на корабель «Самсон». Служив першим обер-ієромонахом у фінляндському корпусі при мисі Або. У кінці 1720 року – намісник Олександро-Невської  лаври, а у 1721 році хіротонований на єпископа Переяславського (Залеського) з призначенням головою Пекінської духовної місії.  У 1727 році отримав призначення на новостворену Іркутську єпископську кафедру. Відкрив при Іркутському Вознесенському монастирі школу для дітей усіх станів, де навчали читати, писати, співу, катехізису. Доклав чимало зусиль для налагодження навчального процесу — утримував школу своїм коштом, розшукав для неї перекладача, турбувався про забезпечення школи підручниками. Отримавши єпархію в незадовільному стані, де більшість духовенства була неграмотна, священики не знали християнський молитов, серед населення панували пияцтво і розпуста, Іван Кульчицький збільшив кількість парафіяльних храмів з 33 до 50, проповідував серед бурятів, тунгусів та інших сибірських народів.

Похований у чернечій мантії в склепі дерев’яної церкви Тихвінської Божої Матері Вознесенського монастиря. У 1764 році його мощі знайдено нетлінними. У 1805 році канонізовано. У 1990 році його мощі перенесено до Іркутського Знаменського собору.

Джерело: Києво-Могилянська академія в іменах, XVII-XVIII ст.: енциклопедичне видання. – Київ: КМ Академія, 2001.

Олександр Кроковський

Кроковський Олександр, чернече ім’я Иоасаф (?—1.07.1718, місто Твер, тепер Російська Федерація) — ректор Києво-Могилянської академії, митрополит Київський, Галицький і всієї Малої Росії. У Києво-Могилянській академії навчався до 1670 року, з 1673 року — у зарубіжних університетах, зокрема слухав курси філософії та богослов’я у Римській академії. У 1683 році прийняв чернечий постриг у Київському Пустинно-Миколаївському монастирі, у 1688 році обраний його ігуменом. З 1683 року — професор поетики й риторики, у 1686-1689 — професор філософії та префект, 1689/90 навчальному році— ректор і професор богослов’я Києво-Могилянської академії. У 1693 році знову обрано на посаду ректора академії й водночас висвячено на ігумена Київського Братського монастиря. У 1693-1697 роках прочитав в академії 4-річний курс богослов’я.

На посаді ректора Києво-Могилянської академії за вченість, розум і управлінські якості мав підтримку гетьмана Івана Мазепи. У 1697 році був призначення архімандритом Києво-Печерської лаври. У 1708 році висвячено на митрополита Київського, Галицького і всієї Малої Росії. Дбав про облаштування Пустинно-Миколаївського, Братського та Михайлівського Золотоверхого монастирів. В останньому власним коштом спорудив новий іконостас.

За згодою і підтримкою митрополита Ясинського й гетьмана Мазепи очолив посольство до Москви, де у 1694 році отримав дві царські грамоти — про закріплення за Києво-Могилянською академією  всіх її маєтностей та про підтвердження прав академії користуватися її давніми привілеями — самоврядуванням та правом приймати і навчати дітей всіх станів з України, Росії.  Дбаючи про виховання студентів, відновив студентські конгрегації, засновані свого часу ще Петром Могилою. Заповів академії усю свою бібліотеку і кошти на бурсу. Кількість студентів завдяки його співпраці  та Івана Мазепи швидко збільшилась й сягнула на початку XVIII ст. майже 2000 чоловік.

Збереглися декілька його рукописів з курсу риторики, філософії й богослов’я: «Penarium Tullianae eloquentiae ad usus politicos Roxolanae iuventuti in Collegio Kijovomohylaeano a reverendo patre praefecto et professore rhetorices loasaph Krokowski accomodatum et reseratum anno 1683» («Комора Тулліанського красномовства до політичного вживання українською молоддю в Колегіумі Києво-Могилянськім пре-освященим отцем префектом і професором риторики Иоасафом Кроковським представлена і відкрита 1683 року») та «Disputationes per consonam dispositionem Organi Aristotelici traditae et Roxolanae juventuti in Collegio Kijovomohilaeano resolutae; tradita et per sententias sapientium doctorum menti Aristotelis annuentium explicata anno 1686» («Диспути через узгоджену побудову Арістотелівського органону, викладені в Колегіумі Києво-Могилянськім українській молоді і пояснені в сентенціях досвідчених докторів, згодних з думкою Арістотеля, року 1686»). У 1685—1712 роках уклав «Літописець», де висвітлювалися події вітчизняної та всесвітньої історії з давніх часів. Він— автор передмов до «Тріодіона» (К., 1702), «Акафіста св. Варварі» (К., 1728) та інших праць.

Через неприйняття низки російських церковних реформ Собором українських ієрархів під керівництвом О. Кроковського його викликали до царя й по дорозі, в Твері, запроваджено до в’язниці Архангельського монастиря, де він 11 липня 1718 року помер. Похований у Тверському Преображенському соборі.

Найвідоміші тези Івана Щирського 1708 року, створені з нагоди повернення Олександра Кроковського з Москви.

Джерело: Києво-Могилянська академія в іменах, XVII-XVIII ст.: енциклопедичне видання. – Київ: КМ Академія, 2001.

Захарія Копистенський

Копистенський, чернече ім’я Захарія, псевдонім Азарія (близько 1590, місто Перемишль Руського воєводства, тепер Республіка Польща — 21.03.1627, Київ) — письменник-полеміст, перекладач, редактор, видавець, архімандрит. Небіж єпископа Перемишльського й Самбірського Михайла Копистенського, котрий разом із єпископом Гедеоном Балабаном відмовився прийняти унію 1596 року.

Освіту здобув у Львівській братській школі. По закінченню навчання здійснив освітню подорож по Європі. Був одним із найосвіченіших людей серед своїх сучасників, володів грецькою, польською, латинською мовами. Прибув до Києва на запрошення архімандрита Києво-Печерської лаври Єлисея  Плетенецького. Одним із перших вступив до Київського братства. Разом з Єлисеєм Плетенецьким зібрав у Києві гурток учених, видавців, які здійснювали науково-літературну, культурну та просвітницьку роботу. Як член Київського братства, знавець мов та учений брав участь у заснуванні Київської братської школи та її становленні, ймовірно, викладав, як й інші учені Лаврського гуртка — Т. Земка, О. Митура, Л. Зизаній, П. Беринда та ін. Міг бути й ігуменом Київського Братського монастиря, змінивши у 1616 році Ісайю Копинського. По смерті Єлисея Плетенецького, у 1624 році, був обраний архімандритом  Києво-Печерської лаври.

Автор найбільшого в українській полемічній літературі трактату «Паліподія, или Книга обороны кафолической святой апостольской всходаей церкви и святых патриархов, и о греках, и о россох христіанех», що був відповіддю на твір відомого уніатського полеміста Лева Кревзи «ОЬгопа ]ес1поясі сегкіе’даеу» («Оборона єдності церковної») (Вільно, 1617). Книга не була надрукована, але в списках широко розповсюджувалась в Україні, Білорусі та Росії. Крім того, є автором ще кількох полемічних  творів: «Книга о правдивой едности православных христіан церкви восточной, там же против апостатов и о их лживой унии» (1623), «Оміліа албо казанье на роковую память» (1623), а також «Казанье на чесном погребі блаженного мужа и превелебного кір отца Єлиссея Плетенецького» (1625). Здійснив кілька перекладів церк. книг з грец. мови разом із И. Борецьким, П. Бериндою, Л. Зизанієм: «Часослов» (1616), «Апокаліпсис» (1619), «Тріодь постна», «Бесіди Іоанна Златоуста на 14 посланіє апостола Павла» (1623), «Бес’Ьды Іоанна Златоуста на д’кяння св. апостолов» (1624).   Похований був у приділі св. архідиякона Стефана Успенського собору Києво-Печерської лаври.

Джерело: Києво-Могилянська академія в іменах, XVII-XVIII ст. : енциклопедичне видання. – Київ : КМ Академія, 2001.