(archive)

Симон Миславський

Миславський Симон Григорович, чернече ім’я Самуїл (24.05.1731, село Полошки Глухівської сотні Ніжинського полку, тепер Глухівського р-ну Сумської обл.—5.01.1796, Київ) — історик, ректор Києво-Могилянської академії, архієпископ Ростовський і Ярославський, митрополит Київський, Галицький і всієї Малої Росії. Народився у сім’ї священика. Освіту здобув у Києво-Могилянській академії як один з найкращих студентів. У 1754 році прийняв чернечий постриг і тоді ж почав працювати вчителем нижчих класів Києво-Могилянській академії. З 1757 року — префект і професор філософії, з 1758 року — професор богослов’я і виконуючи ообов’язки ректора, з1761 до 1768 року — професор богослов’я, ректор академії та архімандрит Київського Братського монастиря. У 1768 році призначено архімандритом Київського Миколаївського Пустинного монастиря, невдовзі викликано до Санкт-Петербурга і висвячено на єпископа Бєлгородського. У 1771 році переміщено єпископом Крутицьким і Можайським Московської єпархії і обрано членом Синоду. У 1776 році переведено до Ростовської єпархії, де висвячено на архієпископа. У 1783 році обрано митрополитом Київським і Галицьким з правом носіння білого клобука.

Один із найдіяльніших і найенергійніших ректорів Києво-Могилянської академії і митрополитів Київських, який вважав діяльність академії своєю найважливішою справою. Автор підручника «Латинська граматика» (1765), котрий був одним із кращих вітчизняних навчальних посібників. Підтримував наукові стосунки з багатьма вченими, у т. ч. і зарубіжними. У складі Комісії київського духовенства у 176-1768 роках брав участь у виробленні пунктів про права і привілеї українського духовенства та Києво-Могилянської академії для проекту «Нового Уложенія». Порушив клопотання про надання КМА державної субсидії й затвердження її традиційних прав і привілеїв. За його інструкціями скориговано курс навчання в академії. При Миславському складено перший опис майна Київського Братського монастиря. Завдяки його зусиллям Братський монастир та Києво-Могилянська академія залишилися на своїй історичній території попри секуляризацію монастирів у 1780-х роках. Дбав про матеріальну становище студентів-бурсаків. За його ректорства кількість студентів в академії збільшилася до 1000 осіб.

Поховано у підвальній частині Київського Софійського собору.

Твори: Догматы православной веры… К., 1760; Слово о истинном преимуществе града,.. М., 1786; Увещательное поучение… М., 1786; Слово при отбытии из богоспасаемого града Ростова в древнейший град Киев. К., 1787; Краткое историческое описание Киево-Печерской лавры… К., 1795, 1801, 1804, 1817.

Джерело: Києво-Могилянська академія в іменах, XVII-XVIII ст. : енциклопедичне видання. – Київ : КМ Академія, 2001.

Семен Мирович

Мирович Семен Іванович (?, полкове місто Переяслав, тепер райцентр Київської обл.—1726, місто Тобольськ, тепер Російська Федерація) – вихованець Києво-Могилянської академії. Походив зі старовинного старшинського козацького роду. З 1699 року — віце-префект Старшої конгрегації КМА (Сопgregatio major). Його підпис «Семен Мирович, віцепрефект» стоїть під скаргою членів академічної корпорації митрополиту Київському, Галицькому і всієї Малої Росії Варлааму Ясинському 1700 року. У ній доводиться, що Київський магістрат не має права утискувати студентів і втручатися у справи академії, оскільки їй за старовинними привілеями належить право самоврядування. Саме цю скаргу покладено в основу чолобитної Варлааму Ясинського до Москви, на яку Києво-Могилянська академія отримала цар.ську грамоту від 26 вересня 1701 року, що підтверджувала її права. Розділив долю родини Мировичів, прихильних до Івана Мазепи, що залишилися в Україні: у 1712 році його депортовано до Москви, у 1716 році — до Тобольська, де й помер.

Джерело: Києво-Могилянська академія в іменах, XVII-XVIII ст.. – Київ : КМ Академія, 2001.

Іван Мигура

Мигура-Плаксич Іван Детесович, чернече ім’я Іларіон (?,  Київ — ?) — художник-живописець і графік, поет, ігумен. Освіту здобув у Києво-Могилянській академії в кінці XVII – на початку XVIII ст., де прослухав повний курс риторики, філософії і богослов’я. У 1702-1703 роках викладав у академії в класі синтаксими. Уславився як талановитий художник-живописець та графік, гравер на металі та дереві. У 1703 році його запрошено настоятелем Київського Софійського собору Іларієм виконувати художні  роботи. Там же прийняв чернечий постриг. З 1704 року — архідиякон Софійського монастиря. У 1709-1712 роках — ігумен Батуринського Крупицького Миколаївського монастиря.

Найвідоміші мистецькі твори — тези-панегірики, присвячені й подаровані ним видатним українським діячам: гетьманам — Івану Мазепі, Данилу Апостолу, Івану Скоропадському; генеральній старшині — Андрій Войнаровському, Віктору Кочубею, Івану Ломиковському; митрополитам — Стефану Яворському, Варлааму Ясинському, єпископу 3. Корниловичу та ін. Неабияким досягненням Мигури були гравюри на дереві, рамки для заголовків до 12 книг «Міней місячних», «Хрещення Івана Хрестителя» та «Народження Божої Матері» у «Євангелії», різноманітні заставки. Поетична спадщина Мигури— це писані ним латиномовні тексти до тез, панегірики до гравюр, в яких поетичне слово доповнює графічний малюнок або роз’яснює його. Майже всі живописні та графічні роботи Мигури збереглися у Києво-Печерській лаврі.

Джерело: Києво-Могилянська академія в іменах, XVII-XVIII ст.: енциклопедичне видання. – Київ: КМ Академія, 2001.

Андрій Меленський

Меленський Андрій Іванович (1766, Москва — 31.12.1832, Київ) — архітектор. Освіту здобув у Москві, де сформувався як визнаний архітектор. Працював в Експедиції кремлівського будівництва та у Санкт-Петербурзі у Дж. Кваренгі. З 1799 по 1829 роки — головний архітектор Києва. Автор пам’ятника на честь повернення Києву Магдебурзького права, або, як його ще називають,— нижнього пам’ятника Володимирові чи пам’ятника Хрещення. У Києві будував службові та приватні будинки, перший міський театр, відбудував перший Контрактовий будинок. Був причетний до створення генерального плану Києва у 1808-1809 роках. Йому належить планування вул. Васильківської, Хрещатика, Олександрівської (тепер вул. Сагайдачного) й усіх інших вулиць Подолу. Але через тісноту й надмірне скупчення будівель Подолу перепланування здійснити не вдалося.

У 1811 році  склав план відбудови Подолу. Внаслідок пожежі на Подолі влітку 1811року, яка знищила близько 1200 будинків, постраждали Київський Богоявленський собор, академічна Борисоглібська церква з трапезною, келії Братського монастиря, а також — навчальний корпус академії.  Одна з кращих робіт Меленського— іконостас Богоявленського собору Братського  монастиря. У 1822-1825 роках збудував новий навчальний корпус для Київської духовної академії, проект якого було складено архітектором Л. Шарлеманем.

За його проектами у Києві збудовані церкви Миколи Доброго, Воскресіння у Флорівському монастирі, церква-ротонда на Аскольдовій могилі на місці Миколаївської церкви, дзвіниця церкви Спаса на Берестові, Хрестовоздвиженська церква, церква Різдва.

Поховано на Щекавицькому кладовищі, що було знищене за радянських часів.

Джерело: Києво-Могилянська академія в іменах, XVII-XVIII ст.  – Київ : КМ Академія, 2001.

Олександр Мацієвич

Мацієвич Олександр, чернече ім’я Арсеній. Святий (близько 1697, повітове місто Володимир Волинського воєводства, тепер райцентр Волинської обл.—28.02.1772, місто Ревель, тепер Таллінн, Ресубліка Естонія) — письменник, викладач, митрополит Тобольський і всього Сибіру, Ростовський і Ярославський, член Синоду. Народився у шляхетській сім’ї. У 1728 році закінчив повний курс навчання у Києво-Могилянській академії. Під час навчання прийняв чернечий постриг у Київському Братському монастирі, де іноді виступав з проповідями. У 1728-1729  роках перебував у Києво-Печерській лаврі, з  1729 року — у Чернігівському Троїцькому Іллінському монастирі, з 1730 року — в Новгород-Сіверському Спасо-Преображенському монастирі, звідки викликаний до Тобольська на місце проповідника. У 1734 році призначено флотським ієромонахом в Камчатську експедицію по Північному Льодовитому океану, з якої звільнено 1737 року через хворобу.

Деякий час жив у Санкт-Петербурзі, де був законовчителем  сухопутного шляхетського кадетського корпусу, екзаменатором при Синоді, викладачем Закону Божого в гімназії при Санкт-Петербурзькій Академії наук.  У 1741 році висвячено на митрополита Тобольського і всього Сибіру. У 1742 році  висвячено на митрополита Ростовського і Ярославського і призначено членом Синоду. У Ростові відкрив мощі митрополита Димитрія Ростовського (Туптала), дбав про написання його Житія і сам брав безпосередню участь у цьому, а також порушив справу про його канонізацію.

Виступав за збереження давніх прав і вольностей православної церкви. За протест проти відібрання у державну казну монастирських маєтностей його було позбавлено сану й заслано до Архангельського Карельського Миколаївського монастиря. У 1766 році за доносом піддано повторному суду вже як політичного злочинця, розстрижено із ченців і під ім’ям «Андрія Брехуна» у 1768 році ув’язнено до каземату Ревельської фортеці. Там його замурували в камері  3 на 2 м., де мучився ще 4 роки.

Твори: Семь поучений. М., 1742-43, феофилактово обличение поморским ответам. М., 1745; Увещание бывшему мошенского монастыря игумену Иоасафу. за раскол в соловецком заключении держащемуся. ПС, 1861,ч.З, №10-12.

Джерело: Києво-Могилянська академія в іменах, XVII-XVIII ст. : енциклопедичне видання. – Київ : КМ Академія, 2001.

Михайло Максимович

Максимович Михайло, чернече ім’я Манасія (?, Миргородщина — 2.07.1758,  Київ) — письменник, ректор Києво-Могилянської, архімандрит. Навчався у Києво-Могилянській академії близько 1730-1741 роках, деякий час — за кордоном.  Повернувшись до Києва, працював у Києво-Могилянській академії. Належав до найвизначніших її діячів, просвітників, реформаторів.  У 1745-1748 роках викладав німецьку та давньоєврейську мови. У 1749 році прийняв чернечий постриг і одержав посаду архідиякона при митрополиті Київському, Галицькому і всієї Малої Росії Т. Щербацькому. На цій посаді у 1751 році підготував т. зв. «Училищний проект» (6 правил), за яким упорядковувався навчальний процес у Києво-Могилянській академії. У 1755 році, висвятившись на ієромонаха,  повернувся до Києво-Могилянської академії, отримав богословську кафедру та посаду ректора, яку обіймав до 1758 року. Одночасно був ігуменом, з 1755 року – архімандритом Київського Братського монастиря. Будучи ректором академії, у 1756 році розпочав будівництво нової кам’яної дзвіниці Братського монастиря, закупивши 100 тисяч штук цегли й уклавши договір із Степаном Ковніром.

Похований в склепі Богоявленського собору Братського монастиря.

Автор «Трактату про відмінність Римської і Грецької церков», виданого у 1754 році у Бреслау (тепер Вроцлав, Республіка Польща).

Джерело: Києво-Могилянська академія в іменах, XVII-XVIII ст. : енциклопедичне видання. – Київ : КМ Академія, 2001.

Іван Максимович (Іоанн Тобольський)

Максимович (Васильківський) Іван Максимович, чернече ім’я Іоан Святий (грудень 1651, полкове місто Ніжин, тепер райцентр Чернігівської обл.— 10.07.1715, місто Тобольськ, тепер Російська Федерація) — викладач, письменник, архієпископ Чернігівський і Новгород-Сіверський, митрополит Тобольський і всього Сибіру. Народився у шляхетсько-козацькій родині. Після початкової домашньої освіти у 1669-1673 роках навчався у Києво-Могилянській академії, після закінчення якої тут викладав поетику, риторику та латинську мову. У 1676 році прийняв чернечий постриг. У 1678 році у сані ієромонаха призначено економом і проповідником Києво-Печерської лаври. У 1681 році призначено намісником Брянського Свенського монастиря, приписного до Києво-Печерської лаври. Згодом викладав латинську мову в Чернігівській школі. У 1695 році висвячено на архімандрита Чернігівського Єлецького Успенського монастиря, у 1697 році висвячено на архієпископа Чернігівського та Новгород-Сіверського. У 1700 році на основі школи відкрив у Чернігові Колегіум на зразок Києво-Могилянської академії, де також викладав. Для Колегіуму збудував новий кам’яний корпус, згодом — храм святителя Іоана Богослова для студентів і дзвіницю Борисоглібської церкви. Належав до чернігівського літературно-мистецького осередку культурних діячів, а після смерті Лазара Барановича очолив його. Тут вийшло кілька його творів та перекладів, на яких позначився вплив європейського Просвітництва і протестантизму.

У 1712 році змушений був залишити Україну. За указом царя Петра І висвячений на митрополита Сибірського і Тобольського. Прибувши до Тобольська, розгорнув просвітницьку й місіонерську діяльність серед нехристиянських народів Сибіру. Переносив на Сибірський ґрунт українські церковні звичаї, запрошував з України малярів, які створили портрети, ікони для Тобольського Софійського Успенського кафедрального собору, для храмів Тюменського Троїцького монастиря, для Тобольської Спаської церкви. Поховано у Софійському Успенському соборі. Місцеві жителі ще за життя вважали Максимовича святим і вірили в чудеса, які творилися біля його могили. У 1916 році на Московському соборі прилучено до лику святих.

Джерело: Києво-Могилянська академія в іменах, XVII-XVIII ст. : енциклопедичне видання. – Київ : КМ Академія, 2001.

Артем Ведель

Ведель (Ведельський) Артем Лук’янович (1767, Київ – 14.07.1808, Київ) – композитор, диригент, співак, скрипаль, вихованець Києво-Могилянської академії. Народився в родині київських міщан Ведельських на Подолі.

У 1787 році закінчив клас філософії у Києво-Могилянській академії. Вірогідно, вже на старших курсах юнак почав компонувати власні твори та диригувати студентською хором і оркестром.

У 1788-1792 роках перебував у Москві, куди його відправлено через виявлені музичні здібності, там керував місцевими капелами, зокрема генерал-губернаторською, а також удосконалював музичну майстерність. Після повернення до Києва наприкінці 1792 року і до 1796 року Ведель керував хором Києво-Могилянської академії, музичною капелою при штабі піхотинського корпусу, хором солдатських дітей.

У 1796-1798 роках музикант працював у Харкові, де за підтримки генерал-губернатора організував хор, оркестр, викладав спів і музику, зокрема вів вокальний клас у Казенному училищі при Харківському колегіумі для співаків, які в подальшому працювали у капелах Санкт-Петербурга, Москви та петербурзьких митрополичих хорах.

У 1799 році стає послушником Києво-Печерської лаври, де співав у хорі. За однією з версій, був звинувачений у пророцтві щодо вбивства царя Павла I, оголошений божевільним і утримувався протягом 9 років у київській божевільні. Похований на Щекавицькому кладовищі, яке знищено у 1935 році.

У Києво-Могилянській академії Ведель не лише отримав ґрунтовну освіту, завершивши клас філософії, але й диригував студентським хором і оркестром, виступав як соліст-вокаліст і скрипаль, почав писати музичні твори. Саме студії в Києві виявили талант юнака і дали необхідну базову підготовку, поштовх до розвитку майстерності, уможливили появу такого самобутнього музичного феномена в європейській культурі XVIII ст., як Ведель.

Попри широку популярність музичних творів Веделя за життя композитора та після його смерті, вони вперше були опубліковані в кінці XIX ст. Сьогодні відомі 80 музичних творів музиканта, серед яких понад 30 хорових концертів, 6 тріо, 2 літургії та один світський кант. Більшість хорових концертів А. Веделя написані на слова псалмів і продовжують традицію партесного співу – церковного багатоголосного хорового співу, характерного насамперед для українських теренів.

Ведель є одним із творців хорового концерту на українських землях у XVIII ст. – основного жанру хорової музики доби класицизму. Його хорові концерти органічно поєднали у собі традиції партесного співу, західноєвропейські класичні форми та інтонації українських дум і плачів.

Феофілакт (Лопатинський)

Лопатиський Федір, чернече ім’я Теофілакт (близько 1680, Волинь — 6.05.1741, Санкт-Петербург) — професор, ректор Московської слов’яно-греко-латинської академії, архієпископ Тверський і Кашинський, віце-президент Синоду. Народився у шляхетській українській родині. Початкову освіту здобув у Львові, вищу — у Києво-Могилянській академії та в Collegium Graecum Афанасія Великого в Римі. Лопатинський належав до най-освіченіших людей свого часу. Був знавцем класичної літератури, математики, філософії, богослов’я, володів латинською, грецькою, польською, арабською, халдейською, французькою, німецькою, голландською та іншими мовами. З 1704 року — префект, читав курс філософії й логіки, викладав класичні мови, а у 1706-1722 роках — ректор Московської слов’яно-греко-латинської академії й професор богослов’я. У 1722 році висвячено на архімандрита Московського Чудового монастиря, у 1723 році — на єпископа, у 1725 році — архієпископа Тверського і Кашинського монастирів й призначено другим після Теофана Прокоповича віце-президентом Синоду.

За дорученням Синоду написав працю «Обличение неправд Раскольнических». Як учений-філософ і богослов перший у Росії зробив наукове дослідження старообрядницької ідеології. У 1728 році опублікував богословську працю Стефана Яворського «Камҍнь вҍры», спрямовану на захист церкви, її традицій, проти проникнення протестантських впливів і підпорядкування церкви державі. Його власні твори «Апокрисис» та «Об Игҍ Господнем благом» спрямовані проти твору Т. Прокоповича «Объ игҍ неудобоносимом». Діяльність Ф. Лопатинського викликала невдоволення при дворі, зокрема герцога Бірона, й Т. Прокоповича. У 1732 році допитано в Таємній канцелярії, а у 1735 році притягнуто до синодального суду, головою якого був Т. Прокопович. Тоді ж позбавлено архієрейства і навіть чернецтва і під світським ім’ям Федір знову передано до Таємної канцелярії, де він зазнав тяжких катувань. Розбитий паралічем, 3 роки просидів у в’язниці на подвір’ї Канцелярії, а потім ще 2 роки у в’язниці Виборзької фортеці. Після смерті імператриці Анни Іванівни й падіння Бірона, наприкінці 1740 року, за велінням імператриці Анни Леопольдівни повернуто архієрейський сан. Поховано у церкві Св. Лазара Олександро-Невської лаври. Свою велику бібліотеку із 1416 книг заповів Тверській семінарії.

Твори: Обличение неправд Раскольнических. М., 1742; Зерцало горячайшего к Господу Богу духа. М., 1782.

Джерело: Києво-Могилянська академія в іменах, XVII-XVIII ст.: енциклопедичне видання. – Київ: КМ Академія, 2001.

Сильвестр (Ляскоронський)

Ляскоронський (Ляцкоронський), чернече ім’я Сильвестр (? – 8.05.1754, Київ) — драматург, ректор Києво-Могилянської академії, архімандрит. По закінченню навчання в Києво-Могилянській академії на початку 1730-х років запрошений її викладачем, спочатку у класах граматики і синтаксими, згодом — піїтики і риторики. У 1740 році — член Київської консисторії, у 1741-1744 роках — ігумен Віленського Святодухівського монастиря, у 1745 році — архімандрит Ніжинського Благовіщенського Назарет-Богородицького монастиря. У 1746-1751 роках — ректор Києво-Могилянської академії, професор богослов я й архімандрит Київського Братського монастиря.

Автор двох курсів риторики «Aerarium eloquentiae ad eioquentiam styli et non vulgarem dicendi in omni genere modum praeceptis rhetoricis praxibus refertum ad usum et imitationem rossiacis orthodoxis rhetoribus reseratum in collegio Mohyiozaborovsciano anno 1738» («Скарбниця красномовства для високого стилю і витонченого висловлювання будь-яким способом, риторичними настановами і практичними заняттями наповнена, для вжитку і наслідування руським православним риторам, розпочата у колегіумі Могило-Заборовському року 1738») та «Institutiones oratoriae eloquentiae candidatis ad stylum dicendi comparandum in collegio Mohylo-Zaborovsciano traditae et explicatae anno 1739» («Основи ораторського красномовства зі складання тексту промови для кандидатів колегіуму Могило-Заборовського, викладені і представлені 1739 року»). У часи викладання поетики й риторики, у 1737-1738 роках,написав «Трагедокомедію», що є зразком великодньої драми.

Плідно займався упорядкуванням внутрішнього життя Києво-Могилянської академії. Зокрема, при ньому у 1750 році було складено «Инструкцію находящимся по школам при церквях Кіевоподольских студентам…» для тих студентів, котрі жили в парафіяльних приміщеннях подільських церков. Вів судову боротьбу з Київським магістратом за ґрунти й ліс в урочищах Берковець і Клепач, які здавна належали Братському монастирю та академії. Помер у Видубецькому монастирі.

Джерело: Києво-Могилянська академія в іменах, XVII-XVIII ст.: енциклопедичне видання. – Київ: КМ Академія, 2001.