(archive)

Павло Полуботок

Полуботок Павло Леонтійович (близько 1660, полкове місто Чернігів — 18.12.1724, Санкт-Петербург) — полковник чернігівський, наказний гетьман Лівобережної України. Народився в козацько-старшинській родині. У 1670-х роках навчався у Києво-Могилянській академії.

У 1708 році не підтримав антиросійський виступ гетьмана Івана Мазепи. Успішно займався господарсько-комерційною діяльністю, за короткий час ставши одним з найзаможніших і найвпливовіших людей Гетьманщини.  Зібрав одну з найкращих бібліотек у свій час в Україні, а також колекціонував картини, старовинні ікони, зброю. У 1722 році після смерті гетьмана Івана Скоропадського обраний наказним гетьманом. Діяльність Полуботка протікала в умовах жорстокого протистояння з Малоросійською колегією за українську автономію. У 1723 році Полуботка та генеральну старшину за організацію опозиційної діяльності ув’язнили у Санкт-Петербурзі, де помер у 1724 році.

Джерело: Києво-Могилянська академія в іменах, XVII-XVIII ст. – Київ : КМ Академія, 2001.

Іван Политика

Политика (Полетика, Політика) Іван Андрійович (1722, сотенне містечко Ромен Лубенського полку, тепер місто Ромни, райцентр Сумської обл.—24.04.1783, повітове місто Васильків Київського намісництва, тепер райцентр Київської обл.) — доктор медицини, професор, директор Санкт-Петербурзького генерального сухопутного госпіталю, керівник Васильківського карантину. Народився у сім’ї бунчукового товариша Лубенського полку Андрія Политики. Брат Григорія Политики. Протягом 1735-1746 років навчався у Києво-Могилянській академії. У 1746-1750 роках власним коштом навчався в Медичній академії міста Кіль (Німеччина), де був також церковнослужителем у російській посольській Катерининській церкві. У 1754 році у Лейденському університеті (Нідерланди) перший з вихованців Києво-Могилянської академії захистив докторську дисертацію «Dissertatio medica inauguralis de morbis haerediteris» («Інаугураційна медична дисертація про спадкові хвороби»), зазначивши в ній своє походження з України.

У 1754-1756 роках за наукові заслуги обрано професором в Медичній академії міста Кіль (Німеччина). Після Георгія Дрогобича у XV ст. це був другий випадок, коли український вчений очолював кафедру у західноєвропейському вищому навчальному закладі. У 1756 році призначено лікарем Санкт-Петербурзького генерального сухопутного госпіталю, першого у Росії не іноземця на цій посаді. У 1759-1763 роках служив дивізійним лікарем Петербурзької дивізії. За його ініціативи розпочався процес навчання випускників Києво-Могилянської академії у госпітальних школах Санкт-Петербурга для оволодіння медичними професіями. Плекаючи надію створення в Україні медичного наукового осередку, зайняв посаду керівника Васильківського (під Києвом) карантину — першої в Росії прикордонної застави з карантинними функціями, якому віддав останніх 20 років свого життя й діяльності. Як керівник Васильківського карантину багато зробив для становлення карантинної служби в Україні, сприяючи роботі філіям у низці міст та у Запорозькій Січі. У 1770 році під час епідемії чуми доклав багато зусиль до налагодження карантинної служби в Києві, госпіталізації хворих у Кирилівській лікарні, їх ізоляції на Трухановому острові, працював у тимчасовому чумному госпіталі в приміщенні Кловського палацу. Помер у Василькові.

Джерело: Києво-Могилянська академія в іменах, XVII-XVIII ст. – Київ : КМ Академія, 2001.

Григорій Политика

Политика (Полетика, Політика) Григорій Андрійович (1723/25, сотенне містечко Ромен Лубенського полку, тепер місто Ромни, райцентр Сумської обл. — 27.11.1784, Санкт-Петербурґ) — письменник, філолог, перекладач, історик, правник, вірогідний автор «Історії Русів». Походив із відомої козацько-старшинської родини. Протягом 1737-1745 років навчався в Києво-Могилянській академії. де виявив здібності до іноземних мов. З 1746 року – перекладач з латинської і німецької мов Академії наук в Санкт-Петербурзі та студент Санкт-Петербурзької академічної гімназії. У 1748-1761 роках – перекладач Синоду. У 1757 році у виданні Санкт-Петербурзької академії наук «Ежемесячные сочинения» надрукував першу статтю історичного дослідження «О начале, возобновлении и распространении учений и училищ в России и о нынешних оных состояний. Письмо к приятелю», в якій в тому числі висвітлював роль Петра Конашевича-Сагайдачного й Петра Могили у заснуванні Київської братської школи і колегіуму. Автор перекладів з грецької мови творів античних філософів, зокрема Арістотеля, Ксенофонта. У 1761-1763 роках під час перебування в Україні видав «Словарь на шести языках: российском, греческом, латинском, немецком, французском и английском» (СПб., 1763) та написав «Записку о начале Киевской академии». З 1764 року – на державній службі у Санкт-Петербурзі на посаді головного інспектора Санкт-Петербурзького морського шляхетського кадетського корпусу, для якого запропонував низку принципових нововведень до навчального процесу. У 1767 році обрано Лубенською козацькою старшиною депутатом Комісії зі складання проекту Нового Уложення законів Російської імперії. Мав одну з найбільших бібліотек Санкт-Петербургу. Помер у Санкт-Петербурзі, похований в Олександро-Невській лаврі. Могила не збереглася.

Частина дослідників (О. Лазаревський, М. Грушевський, М. Драгоманов) вважала Политику та його сина Василя Политику найбільш вірогідними авторами «Історії Русів».

Джерело: Києво-Могилянська академія в іменах, XVII-XVIII ст. – Київ : КМ Академія, 2001.

Іван Петрижицький

Петрижицький (Петражицький)-Кулага Іван (1570-1580 рр., ? — 1632, місто Канів Київського воєводства, тепер райцентр Черкаської обл.) — гетьман Війська Запорозького, покровитель Київського братського колегіуму.

У 1631 році обрано гетьманом Війська Запорозького і затверджено на цій посаді Сиґізмундом III. 12.03.1632 року гетьман Петрижицький видав у Каневі універсал, яким від свого імені і від імені Війська Запорозького брав Київський колегіум під свою опіку, обіцяв «твердо захищати, й за них до самої смерті стояти».

Джерело: Києво-Могилянська академія в іменах, XVII-XVIII ст. – Київ : КМ Академія, 2001.

Семен Палій

Палій (Гурко) Семен Пилипович (кін. 1630-х/поч. 1640-х рр., сотенне містечко Борзна Ніжинського полку, тепер місто, райцентр Чернігівської обл, — січ. 1710, ?) – полковник фастівський та білоцерківський. Походив з міщанської родини Гурків. Освіту здобув у Києво-Могилянській академії в кінці 1650-х — на початку 1660-х років.

По завершенні навчання вступив на військову службу до Ніжинського полку. З кінця 1670-х років – на Запорозькій Січі, де й отримав прізвисько «Палій». У 1683 році на чолі одного із загонів запорожців брав участь у битві польського короля Яна III Собеського з турецькими військами під Віднем та на території Угорщини. У 1684-1685 роках брав активну участь у заснуванні полків та відновленні традиційного козацького устрою на Київщині та Брацлавщині, що сприяло заселенню цих земель після спустошливих воєн. У 1691-1693 роках Очолював походи на Кизикермен, Буджак, Очаків, протистояв турецько-татарським походам на українські землі. У 1702 році на заклик Палія розгорнулося широкомасштабне антипольське повстання, яке до 1704 року охопило майже все Правобережжя. За відмову повернути польському королю міста і фортеці був арештований і засланий до Тобольська в Сибіру. У 1709 році після виступу Мазепи повернувся за наказом Петра І до України на посаду Білоцерківського полковника. Помер у 1710 році. Поховано у Київському Межигірському монастирі.

Джерело: Києво-Могилянська академія в іменах, XVII-XVIII ст. – Київ : КМ Академія, 2001.

Пилип Орлик

Орлик Пилип Степанович (11.10.1672, село Косуть Ошмянського повіту, тепер Литовська Республіка — 25.06.1742, місто Ясси, тепер Румунія) — публіцист, дипломат, генеральний писар, гетьман України в екзилі. Походив з роду чеських бояр, одна з гілок якого в 15 столітті під час Гуситських воєн переселилася на схід. У 17 столітті родина Орликів мешкала біля міста Вільно, де й народився Пилип Орлик. У молоді роки разом із родиною переселився в Україну. Освіту здобув у Віленському єзуїтському колегіумі та в Києво-Могилянській академії, де навчався до 1694 року. Виявив особливий хист до філософських і богословських наук, історії, поетики, риторики і логіки. Вільно володів, крім української мови, польською, болгарською, арабською, латинською, німецькою, шведською, церковно-слов’янською.

По закінченню Києво-Могилянської академії працював кафедральним писарем Київської митрополії, від 1700 року — в Генеральній військовій канцелярії молодшим писарем, а з 1706 року зайняв посаду генерального писаря. З часом став одним із найближчих і найбільш довірених людей гетьмана Івана Мазепи . Після поразки Івана Мазепи з сім’єю пішов у вигнання. Після смерті Мазепи у м. Бендери (Молдавія), що належало тоді Османській імперії, у 1710 році на козацько-старшинській раді одноголосно обраний гетьманом України. Під час обрання гетьманом із козацькою старшиною було укладено угоду, яка ввійшла в історію під назвою «Конституція прав і свобод Запорозького Війська».

Вся наступна діяльність Орлика була присвячена боротьбі за звільнення України через привернення уваги світу до української визвольної боротьби, організації антимосковської коаліцію. Окрім союзного договору зі Швецією, він також уклав у 1710 році союзний договір із Кримським ханством, за яким воно визнавало незалежність України і давало зобов’язання не припиняти війни з Росією без погодження з гетьманом. У 1712 році Туреччина визнала владу Орлика на Правобережній Україні та на Запорожжі. Завдяки діяльності Орлика та його прихильників у XVIII ст. українська справа в Європі займала досить помітне місце, хоча так і не знайшла підтримки. Орлик залишив після себе велику рукописну спадщину, частину якої вже надруковано, а решта чекає на багатотомне видання.

Джерело: Києво-Могилянська академія в іменах, XVII-XVIII ст. – Київ : КМ Академія, 2001.

Рафаїл Заборовський

Рафаїл Заборовський (світське ім’я Михайло) (1676, м. Зборів Львівської землі Руського воєводства, нині: райцентр Тернопільської обл. – 22.10.1747, м. Київ) – церковний та освітній діяч, митрополит Київський, Галицький і Малої Росії, вихованець Києво-Могилянської академії та її протектор і благодійник. Походив з шляхетської родини. Після єзуїтського колегіумі продовжив навчання у Києво-Могилянській академії, де дійшов до класу філософії та слухав лекції професорів Йоасафа Кроковського і Стефана Яворського. У 1770 році разом із Яворським поїхав до Москви, де викладав риторику у Московській слов’яно-греко-латинській академії. Згодом був призначений обер-ієромонахом російського флоту, у 1723 році отримав сан архімандрита Тверського Троїцького Колязинського монастиря, у 1725 році висвячений на єпископа Псковського, Ізборського й Нарвського. У Пскові відкрив слов’яно-латинську школу, де викладали випускники Києво-Могилянської академії. У 1731 році номінований архієпископом Київським, Галицьким і Малої Росії. Після повернення до Києва сприяв розбудові храмів, монастирів і Києво-Могилянської академії. Тоді було реставровано та зведено споруди, що нині входять до історико-культурних пам’яток, внесених до Переліку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, зокрема дзвіниця Києво-Печерської лаври, у Софійському монастиря – будинок митрополита, кам’яні мури, браму (нині відома як «брама Заборовського»). Саме Заборовський освятив місце для зведення нової Андріївської церкви. У 1743 році київській катедрі повернуто митрополичий статус, а Рафаїлу – сан митрополита Київського, Галицького і Малої Росії. Похований у Софійському соборі.

Від часу повернення до Києва і до смерті Києво-Могилянська академія перебувала під постійною і різноплановою опікою Рафаїла Заборовського. Вже у 1731 році за його підтримки розпочато розбудову Староакадемічного (Мазепиного) корпусу, для чого владика запросив до Києва німецького архітектора Й.-Г.Шеделя. Навчальний корпус був розширений внаслідок надбудови другого поверху із конґреґаційною залою, прибудовано до корпусу Благовіщенську Конґреґаційну церкву. Діяння митрополита, зокрема й пов’язані із архітектурними пам’ятками та навчальним корпусом, відображено на гравюрі 1739 р., виконаній могилянським вихованцем, художником-гравером Григорієм Левицьким-Носом і піднесеній Рафаїлу Заборовському  академічною корпорацією.

Розбудова Києво-Могилянської академії, реставрація та зведення нових споруд не лише ініціювалися Рафаїлом Заборовським, але й здійснювалися його коштом. Крім того, митрополит опікав найбідніших студентів, відряджав здібних вихованців для навчання за кордоном, клопотався за Академію перед світською і церковною владою та заохочував інших до матеріальної підтримки викладачів та студентів. Владика також передав, як свого часу Петро Могила, книги до могилянської бібліотеки.

У 1734 році Рафаїл уклав найранішу з відомих нині інструкцію для Академії під назвою “Leges academicae docentibus et studentibus observandae” (“Академічні правила для викладачів і студентів”). В документі  сформульовано основні засади і принципи діяльності академії, визначено обов’язки студентів і викладачів, норми їхньої поведінки. За патронату Заборовського над навчальним закладом тут було відновлено викладання грецької та гебрейської мов і запроваджено викладання німецької мови.

Рафаїл Заборовський був одним із найпомітніших благодійників Києво-Могилянської академії, а його підтримка та увага до впорядкування і покращення  умов викладання, навчання та життя студентів перегукується із діяльністю Петра Могили. Визнання заслуг обох митрополитів та вдячність академічної спільноти відобразилися в назвах закладу – Києво-Могилянська академія та Києво-Могило–Заборовська академія.

Джерело: Києво-Могилянська академія в іменах, XVII-XVIII ст. – Київ : КМ Академія, 2001.

Григорій Новицький

Новицький Григорій Ілліч ( ? – близько 1727, ?) — полковник, письменник, етнограф, місіонер.   Початкову освіту здобув вдома. З другої половині 1690-х років навчався в Києво-Могилянській академії. У 1699 році обраний префектом Старшої студентської конгрегації. Після закінчення академії  служив військовим канцеляристом.

Восени 1708 року підтримав виступ гетьмана Івана Мазепи. Призначений ним резидентом при польському коронному гетьмані Адамові Сенявському, що був у союзницьких стосунках з українським гетьманом і шведським королем. Внаслідок поразки Мазепи емігрував, а після його смерті на початку 1709 року прибув з повинною у ставку Петра І, де за наказом останнього його було заарештовано і за вироком царської похідної канцелярії вислано на поселення до Сибіру. Перебуваючи на засланні, близько зійшовся із земляком — митрополитом Сибірським і Тобольським Ф. Лещинським. Допомагав останньому в його місіонерській діяльності, супроводжував для проповідей перед остяками і вогулами. Подорожуючи Сибіром, вивчав побут і звичаї місцевого населення. У 1715 році підготував книгу «Краткое описание о народе остяцком и вогульском и о крещении их», яку по праву вважають однією з найбільш ранніх у світовій латературі етнографічних монографій. Дослідження Новицького у витягах і в перекладі німецькою мовою та без вказівки на ім’я автора було опубліковано у 1720, 1730, 1744 роках і повністю в оригіналі у 1884 році та 1941 році. Крім народознавчих студій цікавився ботанікою та рільництвом і був одним з піонерів хліборобства та садівництва в Сибіру. Загинув, ймовірно, на ґрунті релігійного непорозуміння від рук місцевого  населення.

Твір: Краткое описание о народе остяцком, сочиненное в 1715 г СПб., 1884,- Новосибирск, 1941.

Джерело: Києво-Могилянська академія в іменах, XVII-XVIII ст. : енциклопедичне видання. – Київ : КМ Академія, 2001.

Данило Нащинський

Нащинський Данило, чернече ім’я Давид (31.01.1721, полкове місто Полтава — 5.05.1793, Київ) — ректор Ктєво-Могилянської, архімандрит. Навчався у Києво-Могилянській академії. На кошти протектора академії архієпископа Київського, Галицького і всієї Малої Росії Рафаїла Заборовського вивчав грецьку, староєврейську, халдейську, арабську й німецьку мови у всесвітньо відомому центрі орієнталістики — Магдебурзькій академії (місто Галле, Німеччина), слухав лекції в Кенігсберзькому університеті. З 1743 року жив у Бреслау (тепер місто Вроцлав, Республіка Польща). Повернувшись близько 1747 року до Києва, відвідував лекції з поетики, риторики та філософії у Києво-Могилянській академії. У 1747-1755  роках викладав в академії в класах граматики, синтаксими, піїтики, риторики й філософії, а також викладав німецьку, грецьку та нововведені — російську мову й скорочений курс російської поетики та риторики. Крім того, виконував обов’язки Конґреґаційного префекта й префекта академії. У 1755 році висвячено на архімандрита Слуцького Троїцького монастиряря, що був центром православ’я на території України й Білорусі, які належали Речі Посполитій, і представляв там інтереси митрополита Київського. У 1758 році повернувся в Київ, де одержав посаду ректора Києво-Могилянської академії.

За Нащинського у Києво-Могилянській академії відбулася низка змін зміни в характері і методиці викладання окремих предметів, запроваджено підручники.  У 1752 році почав читати філософію за підручником професора Бранденбурзької академії вольфіанця Християна Баумейстера «Елементи оглядової філософії), лекції якого слухав у Кенігсберзі і з яким підтримував наукові контакти. Таким чином, Києво-Могилянська академія пориває з арістотелівською традицією, на якій ґрунтувалася її стара філософська школа. Уславився як здібний і діяльний викладач, знавець мов, проповідник, книголюб.

У 1761  році висвячено на архімандрита Гамаліївського Різдвобогородицького Харлампіївського монастиря Чернігівської єпархії, у 1769 році — Глухівського Петропавлівського монастиря, у 1772 році — Бізюківського Хрестовоздвиженського монастиря Смоленської єпархії. Останні роки життя перебував у Києво-Печерській лаврі. Похований на кладовищі Дальніх печер лаври.

Джерело: Києво-Могилянська академія в іменах, XVII-XVIII ст. : енциклопедичне видання. – Київ : КМ Академія, 2001.

Олексій Могилянський

Могилянський Олексій Васильович, чернече ім’я Арсєній (17.03.1704, сотенне містечко Решетилівка Полтавського полку, тепер райцентр Полтавської обл.—8.06.1770, Київ) — викладач, проповідник, митрополит Київський, Галицький і всієї Малої Росії, письменник, благодійник Києво-Могилянської академії. У 1721-1726 роках навчався в Києво-Могилянській академії. У 1727-1735 роках – у Харківському колегіуму. У 1735-1741 роках на запрошення працював викладачем Тверської семінарії. З 1742 року — викладач у класах інфими, граматики та катехізису Московської слов’яно-греко-латинської академії. У 1743 році, вже в сані ієромонаха, викликано до Санкт-Петербурга і призначено придворним проповідником. У 1744 році висвячено в архімандрити Троїцько-Сергіївського монастиря й призначено членом Синоду, невдовзі рукоположено в сан архієпископа Переяславського і Дмитровського зі збереженням титулу архімандрита Троїцько-Сергіївської лаври. У Переяславі Залеському багато зробив для розвитку освіти, піклувався Троїцько-Сергіївською семінарією. У 1752 році подав прохання звільнити його за станом здоров’я на спочинок до Новгород-Сіверського Спасо-Преображенського монастиря, на що отримав згоду.

У 1757 році висвячено на митрополита Київського, Галицького і всієї Малої Росії. На цій посаді багато піклувався про матеріальний стан, навчання і виховання студентів Києво-Могилянської академії. За його ініціативою розроблено й 1.04.1764 затверджено Інструкцію академії, яка регламентувала її навальний, виховний і організаційний процеси. Жертвував власні кошти, закуповував нові книги для академічної бібліотеки, виділив 6000 руб. на нову бурсу на кам’яному фундаменті та 3000 руб. на покрівлю навчального корпусу.

Твори: Слово в день стретения иконы Владимирской пресвятой Богородицы, М., 1742; Слово в неделю IV великого поста. СПб., 1743; Слово в похвалу святым угодникам Божиим. СПб., 1743; Слово в день Успения пресвятой Богородицы. М., 1743; Слово Императрице Елизавете Петровне, к Троице-Сергиевой лавре нашей приближавшейся. СПб., 1744; Слово на мир со шведами. М.; 1744; Служба и акафист св. Дмитрию Ростовскому. К., 1759.

Джерело: Києво-Могилянська академія в іменах, XVII-XVIII ст. : енциклопедичне видання. – Київ : КМ Академія, 2001.